Як я назавжди відучила нав’язливу родичку приходити на свята без запрошення

Інколи люди думають, що родина — це завжди щастя. Що якщо до тебе зайшли з тортом, дітьми й усмішками, то ти зобов’язаний накрити стіл, забути про справи й грати роль гостинної господині. А якщо ні — ти невдячна, груба й не вмієш будувати стосунки. Та чомусь ніхто не замислюється, що за цією показною близькістю часто ховається нахабство, безцерепність і звичайне користування.

Цю історію я розповідаю від першої особи. Вона трапилася зі мною, Олесею, коли ми з чоловіком щойно переїхали до Києва й почали влаштовувати своє життя.

Ми орендували гарну двокімнатну квартиру в спальному районі, були зайняті роботою, облаштуванням побуту й намагалися уникати зайвих візитів. Я не любила гала́сливих зборів, а тим більше — домашніх застіль із рясними стравами й криком дітей. Але в житті кожного знайдеться той, хто вважає твою оселю своєю дачею, а тебе — безоплатною прислугою.

У нас такою стала Людмила — рідна сестра мого чоловіка. Спочатку все було мило: вона заходила з чоловіком і дітьми «на чай», приносила куплені по дорозі цукерки й поводилася чемно. Та дуже скоро все змінилося. Людмила почала з’являтися все частіше — і завжди без запрошення.

— Привіт! Ти ж не проти, якщо ми сьогодні завітаємо? Тоді накривай стіл, ми через годинку будемо! — такі дзвінки стали повсякденністю. Формально питала, але не чекала відмови. Навіть якщо я казала, що хвора, зайнята чи просто хочу відпочити — вона ігнорувала.

І якби заходила одна. Але ні. Чоловік, троє крикливих дітей, іноді навіть їхній пес Мішка. І жодного яблука, жодного пакетика соку — нічого. Сиділи до пізньої ночі, з’їдали все з холодильника, а потім йшли, залишаючи купу брудного посуду й мою виснажену душу.

Я почала ненавидіти свята. День народногоня, Новий рік, вихідні — все перетворилося на каторгу. Я готувала, усміхалася, терпіла, прибирала до третьої ночі, а вранці — на роботу. Чоловік мовчав. Він уникав конфліктів і вважав, що «це ж сестра, потерпи».

Але одного дня я не витримала. Я зрозуміла, що якщо зараз не зупиню це — буде гірше. Набрала Людмилу й сказала:

— Людмило, ми з чоловіком сьогодні до вас завітаємо. Накривай стіл, готуй побільше — я, до речі, хочу ще й із собою взяти. І, будь ласка, щоб для діток було щось солоденьке, вони в нас із подругою голодні.

— Е-е… ну… може, іншим разом? — занервувала вона.

— Ми вже в дорозі. Будемо за двадцять хвилин, — різко сказала я й кла́нула.

Чоловік, дізнавшись, влаштував сцену й відмовився брати участь у «провокації». Я не наполягала. Взяла подругу Марійку — вона була тільки «за», та ще й прихопила з собою двох її малят. Ми весело пішли до Людмили.

Я помітила, як за фіранкою мигнула тінь. Вона стояла біля вікна. Але двері нам не відчинили. Ні після стуку, ні після дзвінка. Тюль здригнулася й завмерла. Я посміхнулася.

Ми з подругою пішли в кав’ярню. Замовили пасту, десерт і по келиху вина. Сміялися. Діти шуміли, але на душі в мене було спокійно. Я відчула, що нарешті повернула собі дім, кордони й право вирішувати, кого хочу бачити в своєму житті.

З того дня Людмила перестала дзвонити. Перестала приходити. Ні на свята, ні просто так. Чоловік трохи образився, але потім змирився. А я — видихнула.

Знаєте, не завжди треба бути доброю. Іноді, щоб зберегти себе, треба поставити крапку. Або як мінімум — навчитися закривати двері перед тими, хто давно в них не стукає, а вривається чоботи́щем.

Я вважаю, що зробила правильно. А ви?

Оцініть статтю
ZigZag
Як я назавжди відучила нав’язливу родичку приходити на свята без запрошення