14 червня, вечір
Сьогодні я розкажу вам історію, яка обернулася для мене капканом. Я стала невісткою, а рабинею у власній родині.
Десь на Полтавщині, де вітер шепоче з пшеничними полями, моє життя з романтики перетворилося на каторгу. Мене звати Соломія, мені 28, і три роки тому я вийшла заміж за Тараса. Я мріяла про теплий дім, а отримала — сувору школу підпорядкування. Моє серце стогне, і я не знаю, як зруйнувати ці кайдани.
### Осліплення коханням
Коли я зустріла Тараса, мені було 25. Він приїхав з сусіднього села — статний, зі щирим сміхом, що запам’ятався з першого погляду. Ми познайомилися на ярмарку в Лубнах. Він розповідав про традиції, про те, як добре жити серед родичів, які завжди поруч. Я, дівчина з Черкас, повірила йому. Через рік ми одружилися, і я переїхала до його хати. Тепер я розумію: це була моя найбільша помилка.
Його батьки — Надія Олексіївна й Василь Григорович — жили з нами разом. Часто приходили дядьки, тітки, куми. Я гадала, що стану для них рідною. Але з першого дня вони поставили мене біля плити й мітли. «Молода, здорова — працюй», — сказала свекруха. Я, наївна, посміхнулася, не розуміючи, що підписала собі вирок.
### Дні, як у в’язниці
Моє життя — це нескінченне коло справ. Підйом о п’ятій: каша для святого, вареники для свекрухи, кава для Тараса. Потім — підмітання подвір’я, прання у корита, копання картоплі. У обід з’являються гості — треба варити борщ, готувати паляниці. Ввечері — миття горщів, пічка п’ятилітрового узвару. Ніч — єдина мить спокою, коли я падаю від втоми. І так щодня.
Надія Олексіївна командує, немов сотник: «Соломіє, борщ недосолений, Соломіє, скатерка не випрасувана». Василь Григорович мовчить, але його погляд кричить: «Тут ти чужа». Родичі Тараса заходять без стуку, їдять, забруднюють стіл і йдуть, навіть не дякуючи. А Тарас? Найгірше, що він лише похитає головою: «Мама знає краще». Я думала, він буде моєю опорою, а він став моїм наглядачем.
### Вибух у душі
Нещодавно я не стрималася. Коли свекруха знову назвала мене «недоумкуватою», а кума з п’яними очима кинула: «Догодуй нас, роби свій обов’язок», — я вдарила кулаком по столу: «Я не ваша служниця!» Хатня тиша. Свекруха лише знизала плечима: «Не подобається? Шукай іншого чоловіка». Тарас мовчав. Це була остання крапля. Я вибігла на город, ревучи, і зрозуміла: я в пастці. Повертатися до Черкас? У мене немає грошей. Але жити так далі — означає померти заживо.
Моя подруга Олеся, побачивши мене, аж зблідла: «Соломіє, що з тобою? Ти ж як тінь!» Але як тікати, якщо я досі люблю Тараса? Чи вже ні? Його байдужість вбила ці почуття.
### План
Я почала ховати гривні. Копійка за копійкою — навіть на хлібі економлю. Мрію зняти хатинку в місті й податися геть. Але мене паралізує страх: що скажуть люди? Що скаже мама, яка так пишалася моїм весіллям? А якщо вони зроблять мене п’ятною на селі? Тут їхня влада — закон.
Але сьогодні, стоячи біля печі й слухаючи знову свої «обов’язки», я дала собі слово: я вирвуся. Я не вів’ярка, не худоба. Я маю право на життя. Можливо, знайду роботу в інтернеті, як Олеся, або відкрию крамницю з вишиванками. Але я не залишуся тут, де мене з’їдають по шматочку.
### Остання надія
Цей щоденник — мій крик душі. Я потрапила в пастку, де мене розглядають лиЯ закриваю ці сторінки з однією думкою: майбутнє буде моїм, навіть якщо зараз я не знаю, як саме.
