Я завжди була горда тим, що в душі почуваюся молодою. Вік — це лише цифра в паспорті. Моя сутність, моє внутрішнє світло, моє відчуття життя — все це залишалося незмінним, попри відображення у дзеркалі. Я ніколи не дозволяла собі опускати руки лише через те, що ідуть роки. Я жила, відчувала, раділа.
Але одного спекотного літнього дня, перебуваючи в розкішному маєтку мого сина під Києвом, я зрозуміла: не кожне тепло — сонячне. Інколи воно пече зсередини. Того дня я отримала удар, від якого довго не могла оговтатися.
Мій син досяг багато чого. У нього чудовий будинок, кар’єра, статус. Все завдяки його праці. Я пишалася ним. Але разом із успіхом у його житті з’явилася вона — його дружина. Віра.
Коли він одружився з Вірою, я спочатку зраділа. Гарна, доглянута, з добрими манерами. Але з часом зрозуміла: усе, що в неї є — лише показуха. Віра занадто швидко звикла до грошей і влади. Вона ніби увійшла в роль пані життя, забувши, ким була до весілля. А син… Син дивився на неї з захопленням, наче вона створила для нього новий світ, а я в цьому світі стала тінню.
Того літнього дня я вдягла свій улюблений купальник. Він був яскравий, насиченого бірюзового кольору. Так, не звичайний для мого віку. Але у ньому я почувала себе живою. Я хотіла поплавати, трохи позасмагати, відчути сонце на шкірі, вдихнути ліття повними легенями. Я вийшла у двір і прямувала до басейну. І раптом почула сміх.
— Боже, ну й вигляд! — почула я голос Віри. — Що це за бабуся в такому купальнику? Краще б свої шрами прикрила, а не лякала людей!
Її слова вкололи мене ножем. Сміх, злість, зневага — усе в її голосі було отрутою. Я почувалася так, ніби мене принизили до землі. Я стиснула губи, опустила очі й вдала, що не чую. Наділа темні окуляри й лігла на шезлонг, ніби нічого не сталося. Але всередині… всередині кипіла біль.
Я лежала в тиші, вдаючи спокій, а в голові вертілося одне: «Як вона посміла?» Як мій син міг дозволити своїй дружині так зі мною поводитися? Де межа? Де повага? Де проста людська співчутливість?
І тоді, під палючим сонцем, з’явилась інша емоція — не жалість, не образа, а рішення. Холодне, чітке. Я не дозволю їй знищити мою гідність. І якщо вона вирішила зробити з мене посміховисько, то я змушу її глянути у дзеркало.
Наступні кілька днів я спостерігала. Тихо, непомітно. Дивилася, як Віра поводиться, як говорить, як підлаштовується під своїх нових «подружок» з вищого світу. Я слухала, як вона хвалиться своїм благодійним прийомом, як хоче «показати всім, хто вона тепер». Ніби забула, ким була.
І ось одного разу, коли я приїхала до них без попередження, знаючи, що син у відрядженні, я підійшла до ідеального моменту. У будинку йшла репетиція її «книжкового клубу» — насправді зборища паньок, що пливли у вині й плітках.
Я принесла піднос із прохолодними напоями, як добра, скромна свекруха. Віра кивнула байдуже, навіть не глянувши на мене. І тоді, з найніжнішою посмішкою, я сказала:
— Віро, сподіваюся, твій благодійний вечір пройде на висоті. Я певна, все має бути бездоганним. До речі, я знайшла старий альбом… із фотографіями. Пам’ятаєш, якою ти була до весілля?
Її подруги оживилися.
— Покажи! Ну, будь ласка! — защебетали вони навздогін.
Я простягнула одній із них невеликий альбом. На знімках — Віра: проста, без прикрас, без макіяжу, у светрі з катишками, на тлі старої кухні, з літровими банками консервів і дешевим чаєм на столі. Без гламуру. Без пафосу. Справжня.
— Ой, Віро, це справді ти? Яка ж ти тут… звичайна! — захихикала одна із гостей.
— Ти так змінилася… — додала інша, перегортаючи сторінки.
Обличчя Віри спалахнуло. Очі кидали блискавки. Вона ледве стримувалася.
— Марічко, це абсолютно недоречно! — прошипіла вона крізь зуби.
А я, все з тією ж посмішкою, відповіла:
— Хіба тут є щось ганьб— А ми ж усі починали з малого, правда? — і вийшла, залишивши її саму з її натягнутою гордістю.
