Завжди було приємно відчувати себе молодою в душі. Вік — це лише цифра у паспорті. Моя сутність, внутрішнє світло, відчуття життя — усе це залишалося незмінним, навіть якщо дзеркало показувало інше. Я ніколи не опускала рук лише через те, що роки йдуть. Жила, відчувала, раділа.
Але одного спекотного літа, перебуваючи у розкішному будинку мого сина під Києвом, я зрозуміла: не кожне тепло — сонячне. Іноді воно пече зсередини. Того дня я отримала удар, від якого довго не могла відійти.
Мій син досяг багато чого. Прекрасний дім, кар’єра, статус. Усе завдяки його праці. Я ним пишалася. Але разом із успіхом у його житті з’явилася вона — його дружина. Ганнуся.
Коли він одружився з Ганнусею, спочатку я тільки раділа. Гарна, доглянута, з добрими манерами. Але з часом зрозуміла: усе в ній — лише показне. Ганнуся швидко звикла до грошей і влади. Наче ввібрала роль господарки життя, забувши, ким була до весілля. А син… Син дивився на неї з захопленням, ніби вона створила для нього цілий новий світ, а я в ньому стала тінню.
Того дня я вдягла улюблений купальник. Яскравий, насичено-смарагдовий. Так, не звичайний для мого віку. Але в ньому я відчувала себе живою. Хотілося поплавати, трохи позасмагати, відчути тепло сонця на шкірі. Я вийшла у двір і почала йти до басейну. І раптом почула сміх.
— О-о-о, ну й вид! — почула голос Ганнусі. — Це що за бабуся в такому купальнику? Краще б свої шрами прикрила, а не лякала людей!
Її слова болісно зарізали. Сміх, злість, зневага — усе в її голосі було отрутою. Я стиснула губи, опустила погляд і зробила вигляд, що не чую. Наділа сонцезахисні окуляри і лігла на шезлонг, ніби нічого не сталося. Але всередині… всередині пульсував біль.
Я лежала, вдаючи спокій, а в голові крутилося одне: «Як вона насмілилась?» Як син міг допустити, щоб його дружина так ізі мною поводилася? Де межа? Де повага? Де звичайна людяність?
І тоді, під палючим сонцем, народилося інше почуття — не жалощі, не образа, а рішення. Холодне, чітке. Я не дам їй знищити мою гідність. І якщо вона вирішила зробити з мене посміховисько, то я змушу її глянути в дзеркало.
Наступні кілька днів я спостерігала. Тихо, ненав’язливо. Дивилася, як Ганнуся поводиться, як говорить, як підлаштовується під нових «подруг» із вищих кіл. Я чула, як вона хвалиться своїм благодійним вечором, як хоче «показати всім, хто вона тепер». Наче забула, ким була.
І ось одного разу, коли я приїхала без попередження, знаючи, що син у відрядженні, я підловила ідеальний момент. У домі проходила репетиція її «літературного клубу» — насправді збори пані, що пливли у вині й плітках.
Я принесла піднос із напоями, як добра, скромна свекруха. Ганнуся кивнула байдуже, навіть не подивившись. І тоді з найніжнішою посмішкою я сказала:
— Галочко, сподіваюся, твій благодійний вечір пройде на висоті. Упевнена, усе має бути бездоганним. До речі, я знайшла старий альбом… із фотографіями. Пам’ятаєш, якою ти була до весілля?
Її подруги одразу оживилися.
— Покажи! Ну ж бо! — загал— Ой, Ганнусю, це ж ти? Така проста, така… звичайна! — засміялася одна з гостей, перегортаючи сторінки альбома, а я подивилася на свою невістку й усмішкою дала зрозуміти: урок вивчено.
