Щоденник.
Я в халепі, вам скажу – стала рабинею у чоловіка.
У глухому селі під Житомиром, де вітер розносить запах свіжескошеної гречки, моє життя, яке мало початися з любові, перетворилося на нестерпну каторгу. Мене звати Оксана, мені 28, і три роки тому я вийшла заміж за Тараса. Думала, що знайду родину, але замість цього стала сучасною невільницею – слугою для чоловіка, його батьків і всієї родини. Моя душа кричить від розпачу, і я не знаю, як звідси вирватися.
**Любов, що засліпила**
Коли я зустріла Тараса, мені було 25. Він був із сусіднього села – високий, з доброю посмішкою і теплим поглядом. Ми познайомилися на ярмарку, і його простота мене вчарувала. Він розповідав про родину, дітей, про село, де всі за одного. Я, городянка, мріяла про такий затишок. За рік ми одружилися, і я переїхала до нього. Тоді я ще не знала, що цей крок стане моїм вироком.
Тарас жив із батьками, Ганною Михайлівною та Василем Івановичем, у великій хаті. Його старший брат із сім’єю та купа родичів були частими гостями. Я сподівалася, що стану частиною цієї родини. Але з першого дня зрозуміла: від мене чекають не любові, а роботи. «Ти молода, сильна, то й берися за все», – сказала свекруха, і я, наївна, кивнула, не усвідомлюючи, у що влізла.
**Порабство замість родини**
Моє життя перетворилося на нескінченний цикл справ. Вранці я встаю о п’ятій, щоб зварити сніданок для всіх. Свекор любить гречану кашу, свекруха – яєшню, Тарас – бутерброди. Потім – прибирання великої хати, прання, город. У день приходять родичі, і я варю обід на юрбу: борщ, котлети, узвар. Ввечері – вечеря, миття посуду, а вночі я падаю без сил. І так щодня, без вихідних, без відпочинку.
Свекруха командує, як отаман: «Оксанко, картоплю не так чистиш, підлогу погано вимила». Свекор мовчить, але його погляд каже: «Ти тут ніхто». Родичі чоловіка, приходячи, навіть не вітаються – просто сідають за стіл і чекають, поки їх обслужую. Тарас, мій чоловік, замість підтримки повторює: «Мама, не сперечайся з мамою, вона знає краще». Його байдужість – як ніж у серце. Я думала, він буде моїм захистом, а він став частиною цієї системи, де я – служниця.
**Миття розпачу**
Недавно я не витримала. Коли Ганна Михайлівна знову докоряла мені за суп, а родичі залишили купу брудної посуду, я закричала: «Я не покоївка! Я теж людина!» Усі завмерли, а свекруха холодно відповіла: «Не подобається – йди назад у своє місто. А то звикла, що все готове». Тарас мовчав, і це мене добило. Я вибігла на двір, ридаючи, і зрозуміла: я в пастці. Тікати нікуди – у місті житла немає, а мама далеко. Але залишатися – означає втратити себе.
Я почала помічати, що навіть моя зовнішність змінилася. Колись гарна та доглянута, тепер я виглядаю втомленою, з погаслими очима. Моя подруга Марія, побачивши мене, ахнула: «Оксанко, ти як стара! Тікай звідти!» Але як тікати, якщо я люблю Тараса? Чи вже не люблю? Його мовчання, його бездіяльність вбили в мені ту любов, з якою я йшла під вінець. Я відчуваю, що тону, і ніхто не подасть руки.
**Таємний план порятунку**
Я почала мріяти про втечу. Потай від усіх я відкладаю гроші – невеликі суми, які вдається заощадити на продуктах. Хочу назбирати на оренду у місті та піти від цього кошмару. Але страх паралізує: що скаже мама, яка так раділа моєму заміжжю? Що буде з Тарасом? Як я сама впораюся? А ще я боюся, що свекруха з родиною зроблять усе, аби зганьбити мене перед селом. Їхня влада тут безмежна.
Але вчора, стоячи біля плити під чергові докори, я пообіцяла собі: я вирвуся. Я не невільниця, я не слуга. Я молода, в мене є сили, і я знайду шлях. Може, знайду роботу, як Марія, а може, повернуся до мрії стати квітникаркою. Але я не залишуся тут, де моє життя – це лише каструлі й чиїсь накази.
**Крик про свободу**
Це історія мого болю. Я потрапила у пастку, вийшовши заміж за чоловіка, чия родина бачить у мені лише робочу силу. Ганна Михайлівна, Василь Іванович, родичі – всі вони вважають, що я маю їм служити. Але я більше не можу. Тарас, якого я колись любила, став частиною цієї системи, і це розриває мені серце. Я не знаю, як піти, але знаю, що мушу. У 28 років я хочу жити, а не існувати. Хай моя втеча стане моїм порятунком – або моїм кінцем.
