У палаті пахло дешевими ліками, вареною капустою та старечістю — такою густою, що, здавалося, її можна було зібрати ложкою. Галина Іванівна сиділа на краю ліжка, натягаючи на пальцях поли вицвілого халата — того самого, у якому колись пила ранкову каву біля вікна на кухні. Вдома. Коли ще був дім…
На сусідньому ліжку — жінка на два десятки років старша. Сиділа нерухомо, наче статуя, дивлячись у порожнечу. Її безбарвний погляд впивався у стіну, немов там було вікно в інший світ.
Раптом вона повільно підвелась, схопилася за стілець і присунула його до Галини.
— Галю, розкажи… як ти сюди потрапила? — прошепотіла стара жінка, важко сідаючи поруч. У її вигорілих очах була та сама безпорадність, що в дитини. Наче вона й не стара, а маленька дівчинка, яку світ давно покинув.
Галина хотіла відмахнутися. Сказати, що та все одно не зрозуміє, не почує, не запам’ятає. Але заговорила. Потому що, може, вперше задовго хтось справді хотів її слухати.
— Все почалося з мовчання… — голос здригнувся. — Спочатку Андрій дзвонив дедалі рідше. То робота, то секції онука, то просто не встиг. Тетяна, його дружина, ніколи мною особливо не цікавилась. А Вітя, мій онук… хлопець росте, йому не до баби. Я все розумію.
Сусідка слухала, трохи нахилившись вперед, ківала. Вона вже три роки у будинку для літніх — і кожну історію сприймала, ніби свою власну.
— Потім вони перестали привітати. Мій день народження минув — як звичайний день. Потім — Восьме березня. Потім і Новий рік. А я… я все чекала. Спекла пиріг, яблучний, як Андрій у дитинстві любив. Стіл накрила. Нашу фотографію поставила. Де він маленький, у шортах, на березі Чорного моря. А я там — молода… посміхаюсь. Дивлюсь на це фото й думаю: приїдуть. Ну ж мають. Обіцяли ж.
Галина гірко зітхнула. У куточках очей заблищали сльози. Сусідка обережно торкнулась її плеча.
— Приїхали. Ввечері. Пізно. Стоять у коридорі, Андрій дивиться у підлогу. “Мамо, — каже, — ми тут вирішили…”. А далі — як у тумані. Лише його фраза лунала, як вирок: “Віті потрібна власна кімната. А тобі… тобі тут буде краще. Догляд, ліки, режим…”
— І що ж ти відповіла? — прошепотіла сусідка.
— А що я могла сказати? — усміхнулася Галина. — Я розгубилась. Лише шепотіла: “Я ж… я ж…” А вони — уже все вирішили. Вантажники. Мішки. Мою полицю — ту саму, з різьбленим орнаментом, — забирають. Я за неї тягнусь, а Вітя сидить у телефоні. Ні погляду. Ні “прощавай”, ні “дякую”. Наче мене ніколи й не було.
— А зараз? Дзвонять?
— Учора Андрій подзвонив, — Галина гірко посміхнулася. — Запитав: “Як ти там?” А я йому у відповідь: “Пам’ятаєш, як у дитинстві під час грози ліз до мене під ковдру? Трясся, немов горобець…” А він каже: “Ні, не пам’ятаю”. Ось так. Не пам’ятає. Або вдає.
Сусідка взяла її за руку. Теплу, суху, з узлуватими пальцями. Мовчала.
— А най… смішніше знаєш що? — продовжила Галина. — Мою квартиру, каже, тепер здають. Гроші йдуть на Вітю — на репетиторів. А поки, мовляв, хай кімната не пустує. Там тепер студія йоги. “Хатха”, здається. Уявляєш? Там, де стояв мій старий сервант, тепер, кажуть, тіточки на килимках позують…
У коридорі знову заскрипіла візок з підносами. За вікном повільно сідало сонце, заливаючи все багряним світом. Було тихо. Навіть занадто.
— Але я все пам’ятаю, — прошепотіла Галина Іванівна. — Усе. Як перший зуб, як я Андрія носила на руках ночами, як він отримав першу четвірку і плакав. Як я мріяла: виросте — буде щасливим. Я все віддала, поклала життя. А тепер… тепер я просто нікому не потрібна.
Сусідка мовчки обняла її за плечі. Притулилася щокою до сивої голови. Її рука — така сама, як у мами Галини колись. Суха, шорстка. Рятувала від усього — тільки не від самотності.
Вони сиділи мовчки. У напівтемній палаті, серед запаху капусти та формаліну. Між минулим, де було тепло, і теперішнім, де лише тіні та нескінченна тиша.
…І лише одна думка не давала спокою:
А раптом вони все ж таки згадають?
