«Оленка, що завагітніла без чоловіка»: як я зіткнулася з сільськими плітками
Щоразу, коли я приїжджала до бабусі з дідусем у село, чула за спиною, коли везла перед собою дитячий візок: «Оце та сама Оленка, що завагітніла, знаєш, онука Гафії й Гната… Ох, і виховали ж — який сором, сама, без чоловіка!» Сільські плітки розносилися швидше за вітер. Мене це дратувало, але я мовчала. Бабуся завжди казала: «Не звертай уваги, Оленько, люди базікають, бо заздрять, що ти смілива й не боїшся жити по-своєму».
Рішення, що змінило все
Мені було 24, коли я дізналася, що вагітна. Батько дитини, мій тодішній хлопець, одразу дали зрозуміти, що «не готовий до такого». Я не стала його умовляти — зрозуміла, що впораюся сама. У місті, де я жила й працювала, ніхто особливо не ліз у моє життя. Але в селі, куди я приїхала до бабусі, щоб трохи відпочити й зібратися з думками, почалося. Сусідки перешіптувалися, тітоньки на лавочці біля магазину переглядалися, а хтось навіть прямо питав: «Оленко, а де твій чоловік? Чи це так, без весілля?»
Я не хотіла виправдовуватися. Так, я не одружена. Так, я вирішила народжувати сама. І ні, мені не соромно. Але в селі свої закони: тут кожен знає все про кожного, і якщо ти не вписуєшся в їхнє бачення «правильного життя», чекай осуду. Бабуся з дідусем, на щастя, мене підтримали. «Дитина — це щастя, а решта — дурниці», — казав дідусь, а бабуся додавала: «Головне, щоб ти була щаслива, а люди завжди знайдуть, про що поговорити».
Нове життя й нові виклики
Коли народився мій син, я повернулася до міста. Життя самотньої мами виявилося нелегким: робота, садочок, рахунки, безсонні ночі. Але я жодного разу не пожалкувала про своє рішення. Мій Юрко — моє світло, мій сенс. Він росте веселим і допитливим, і я роблю все, щоб він ні в чому не потребував. У село тепер їжджу рідше, але щоразу стикаюся з тими самими поглядами. Тільки тепер я навчилася їх ігнорувати. Іноді навіть посміхаюся у відповідь на чергове: «Ой, Оленко, а ти все сама?»
Бабуся одного разу сказала: «Знаєш, у наші часи теж бувало всяке. Я сама народила твою маму без чоловіка — і нічого, вистояла. Головне — не дозволяй чужим словам себе зламати». Ці слова стали моїм девізом. Я зрозуміла, що не зобов’язана нікому нічого доводити. Моє життя — моє, і я сама вибираю, як його прожити.
Що я хочу сказати іншим
Зараз мені 27, і я щаслива. Так, буває важко, так, іноді втомлююся, але я пишаюся тим, що виховую сина сама. І якщо хтось із вас стикається з осудами, пам’ятайте: чужа думка — це лише шум. Вона не визначає, хто ви і чого ви варті. Живіть для себе й тих, кого любите. А плітки? Вони затихнуть, коли люди знайдуть нову тему для розмов.
Якщо у вас є схожі історії, напишіть, як ви справлялися з осудами. Або, може, у вас є порада, як відповідати на нетактовні запитання? Діліться, мені справді цікаво!
