Щоденник
Кожного разу, коли я приїжджала в село до бабусі з дідом, чула за спиною шепіт, коли везла перед собою дитячий візочок: «Оце та сама Оленка, що завагітніла сама, знаєш, онука Ганни та Івана, от виростили, сором, без чоловіка». Сільські плітки розносилися швидше за вітер. Мене це дратувало, але я мовчала. Бабуся завжди казала: «Не звертай уваги, Оленко, люди базікають, бо заздрять, що ти смілива й не боїшся жити по-своєму».
Рішення, яке змінило все
Мені було 24, коли я дізналася, що вагітна. Очі шукали в мені відповіді, але я знала: все рішу сама. Батько дитини, мій тодішній хлопець, одразу дав зрозуміти, що «не готовий». Я не просила його залишатися — знала, що впораюся сама. У Києві, де я жила й працювала, ніхто не ліз у моє життя. Але в селі, куди я приїхала до бабусі, щоб перепочити й прийти до тями, почалося. Сусідки шепотіли, тітки біля крамниці передивлялися, а деякі навіть питали прямо: «Оленко, а де твій чоловік? Чи це так… без весілля?»
Я не хотіла нікого переконувати. Так, я не одружена. Так, я сама вирішила народжувати. І ні, мені не соромно. Але в селі свої порядки: тут усі знають одне про одного, і якщо ти не вписуєшся в їхнє «правильне життя», готуйся до осуду. Бабуся з дідом, на щастя, мене підтримали. «Дитина — це щастя, а решта — дрібниці», — говорив дід, а бабуся додавала: «Головне, щоб ти була щаслива, а люди завжди знайдуть про що поговорити».
Нове життя, нові виклики
Коли народився мій син, я повернулася до Києва. Життя самотньої мами виявилося непростим: робота, садочок, рахунки, безсонні ночі. Але я жодного разу не пошкодувала свого вибору. Мій Юрчик — моє світло, мій сенс. Він росте жвавим і допитливим, і я роблю все, щоб у нього нічого не бракувало. До села тепер їжджу рідше, але кожного разу зустрічаю ті самі погляди. Тільки тепер навчилася не звертати на них уваги. Іноді навіть посміхаюся у відповідь на чергове: «Ой, Оленко, а ти все ще сама?»
Бабуся якось сказала: «Знаєш, у наш час теж бувало всяке. Я сама народила твою маму без чоловіка, і нічого, вистояла. Головне — не дозволяй чужим словам себе зламати». Ці слова стали моїм правилом. Я зрозуміла, що нікому нічого не винна доводити. Моє життя — моє, і тільки я обираю, як його прожити.
Що я хочу сказати іншим
Зараз мені 27, і я щаслива. Так, буває важко, так, інколи втомлююся, але я пишаюся тим, що виховую сина сама. І якщо хтось з вас стикається з осудами, пам’ятайте: чужа думка — це лише шум. Вона не визначає, хто ви і чого варті. Живіть для себе і тих, кого любите. А плітки? Вони затихнуть, коли люди знайдуть нову тему для розмов.
Якщо у вас є схожі історії, розкажіть, як ви долали осуди. Або, може, у вас є порада, як відповідати на нетактовні запитання? Діліться, мені цікаво почути!
