Вів дівчину з трьома дітьми, коли ніхто їм не допомагав
За радянських часів я одружився з дівчиною, у якої було троє дітей, і вони залишалися зовсім самі.
“Андрію, ти серйозно? Одружуєшся з продавчинею, у якої вже троє дітей? Може, ти з глузду зїхав?” з усмішкою похопив мене за плече Вітя, мій сусід по гуртожитку.
“А що тут такого?” не відриваючи очей від годинника, який розбирав ножиком, кинув я на нього погляд із-під лоба.
Того року у восьмидесятих наше містечко жило спокійно, без поспіху. А я, тридцятирічний, самотній, крутився між заводом, гуртожитком та ліжком. Після інституту так і залишився: робота, шахи, телевізор і рідкі зустрічі з друзями.
Іноді дивився у вікно, бачив дітей у дворі, і на мене накатували спогади як колись мріяв про родину. Але швидко відганяв думки яку ж родину можна мати в гуртожитку?
Все змінилось одного дощового жовтневого вечора. Зайшов до магазину взяти хліб. Скільки разів тут бував все однаково. Але цього разу за прилавком стояла вона Маряна. Раніше якось не помічав, а тепер погляд зачепився. Втомлені, але теплі очі, у глибині яких світився вогонь.
“Білий чи чорний?” ледь помітно усміхнувшись, запитала вона.
“Білий…” пробурчав я, ніби збентежений школяр.
“Щойно з печі, свіжий”, спритненько загорнула і простягнула мені.
Коли наші пальці торкнулись, ніби іскра пройшла. Шарпаючись по кишенях у пошуках дрібних грошей, я в таємниці розглядав її. Проста, у халаті, років тридцяти з чимось. Втомлена, але з якоюсь життєвою силою всередині.
Через кілька днів побачив її на зупинці. Маряна тягнула мішки, а поруч крутилися троє дітей. Старший, Тарас, чотирнадцятирічний, напружено вхопив важкий мішок, дівчинка тримала малюка за руку.
“Давайте допоможу”, запропонував я, беручи мішок.
“Не треба, дякую…” почала вона, але я вже заносив речі до автобуса.
“Мама, а хто це?” просто запитав малюк.
“Тихше, Соню”, штовхнула його сестра.
Дорогою зясувалось, що вони живуть недалеко від мого заводу, у старій пятиповерхівці. Старший Тарас, донька Оксана, а найменший Сонько. Чоловік Маряни загинув кілька років тому, і з того часу вона сама тягнула всю родину.
“Живемо, не скаржимось”, сказала вона, втомлено усміхнувшись.
Тієї ночі я довго не міг заснути. У думках крутилися її очі, голос Сонька, і десь у середині прокинувся забутий
