Як я “вигнав” тещу з дому, не сказавши й слова
Коли я одружився з Олесею, мені здавалося, що з тещею мені неймовірно пощастило. Вона не лізла в наші справи, не вчила життя, не роздавала безкінечних порад, як це роблять багато «свекрух». Більше того, готувала вона божественно, завжди була ввічливою та інше була навіть кумедною своїм старомодним поглядом на світ. Здавалося б — ідеальна теща. Але, як кажуть, у бочці меду є й ложка дьогтю…
Спочатку все було чудово. Ми жили окремо, навідувалися до неї по вихідних, пили чай із варениками, слухали оповідки з минулого. І все йшло як по маслу, поки в нас із Олесею не народився син — Андрійко. Тоді все й почалося. Спочатку бабуся почала приходити раз на тиждень. Потім — через день. А згодом і зовсім залишилася у нас.
Звісно, зі ввічливості ми нічого не казали. Зрештою, допомога по дому — не зайва, особливо коли в хаті мала дитина. Дружина повернулася на роботу, а мати тут як тут — борщ на плиті, підлога блищить, білизна постирана, дитина сита й задоволена. Здавалося б — мрія. Але ця мрія швидко перетворилася на нав’язливий кошмар. Тому що теща, не питаючи, залишалася у нас на тиждень, потім на два. Потім поїхала до себе «лише речі забрати» — і знову в нас.
Вона жила з нами, як господиня: робила перестановки, ховала мої улюблені чашки, пекла паляниці, коли я хотів звичайну яєшню. Ми перестали відчувати себе у своїй же хаті. Я натякав дружині, мовляв, може, мати трохи відпочине вдома, але Олеся лише махала рукою: «Ну як ти скажеш, їй самотньо, хіба ж шкода трохи терпіння?»
І я терпів. Аж поки випадок не підкинув мені геніальне рішення.
Андрійкові тоді було два роки. Якось він підійшов до мене перед сном і сказав, що боїться темряви. «Тату, у темряві живе Бука…» — прошепотів він налякано. Я, як міг, намагався його заспокоїти. «Сину, якщо страшно — смійся. Сміх проганяє всіх Буок. Ти смієшся — а вони тікають!» — бовкнув я, не дуже вникаючи. Андрійко кивнув і пішов спати.
І ось через пару ночей, опівночі, я чую, як син іде коридором… й регоче. Гучно. Жахливо. Щиро. Сміх лунає по всій хаті. Я мало з ліжка не впав, але зрозумів — йде до туалету, «жене» Буку. Наступного ранку — те саме. І так — щоночі. Нам, дорослим, це навіть трохи смішно. Але не тещі.
Через кілька днів вона підійшла до мене, вся напружена, і заявила:
— Я більше не можу ночувати в цьому домі! Тут якась нечисть, якісь сутії! Дитина вночі регоче, мов через нього хтось говорить! Мені це все не по собі! Я поїду до себе. А якщо й приїду — то лише вдень. І лише якщо ви зробите очиснення.
Слова «знахар» вона, звісно, не вимовила, але суть була зрозуміла. Я згодно кивнув. Дружина здвигнула плечима — «мати є мати». А я, намагаючись не виявити тріумфу, просто пішов варити собі каву. Один. На своїй кухні. У своїй улюбленій чашці.
З того часу минуло майже два роки. Теща приїжджає виключно вдень — привезти пампушки, попеститися з Андрійком, обговорити з Олесею новини. Але до вечора їде. Рівно. Без натяків залишитися. Інше, правда, скаржиться на самотність. Але я одразу згадую про «Буку» — і все стає на свої місця.
Мораль? Іноді навіть наймиліші люди можуть порушити твої межі. Головне — вчасно їх відновити. І, повірте, для цього не потрібно сваритися, ображатися чи конфліктувати. Достатньо трохи… вигадки.
