Ось як я хитрістю позбулася свекрухи й повернула собі спокій
П’ять місяців тому в нашій родині сталося довгоочікуване диво — народився наш син Марко. Для мене й мого чоловіка Івана це був один із найщасливіших днів. Ми готувалися до його народження: читали книжки, дивилися відео, і коли Марко з’явився, хоч і було непросто, але ми справлялися самі. Іван допомагав у всьому: міняв підгузки вночі, мив пляшечки, колихав малюка. Ми працювали злагоджено, як одна команда.
Але це тривало рівно до того моменту, поки в наш дім не врилася… його мама. Два місяці тому моя свекруха — Надія Михайлівна — з’явилася до нас «допомагати». Без попередження. Без запрошення. З речами, з урочистим виглядом, ніби вона рятувати нас прийшла від неминучої катастрофи.
— Я залишаюся на невизначений термін! — оголосила вона з порога.
Спочатку я, чесно, подумала: ну добре, може, й справді стане легше. Але я помилялася. Життя перетворилося на нескінченну круговерт критики, контролю й нетактовності. Жодної хвилини спокою. Кожен мій крок супроводжувався коментарями:
— А це що ти на нього наділа? Він замерзне!
— Ти що, знову забула дати йому кроп’яну воду?
— За нашого часу дітей не так ростили, от тому й покоління слабке…
Я намагалася ввічливо натякнути, що пора б додому, що в неї своє господарство, чоловік, справи… Але Надія Михайлівна виявилася глухою до моїх тонких натяків.
— Василь впорається! А вам моя допомога потрібніша! — дзвінко сміялася вона, наливаючи собі чай і роздаючи мені вказівки.
Спочатку я терпіла. Потім злилася. Потім плакала вночі. А потім зрозуміла: просто так вона звідси не поїде. І я вирішила діяти.
Наступного ранку я підійшла до неї з найдобрішою усмішкою:
— Надіє Михайлівно, я тут подумала… Мабуть, вийду на роботу. Ну там, на неповний день. А ви ж якраз з нами, зможете побути з Марком, поки я буду в офісі? Трохи, всього на шість годин на день…
Посмішка на обличчі свекрухи миттєво зникла.
— Самотою? З немовлям? — перелякано запитала вона.
— Ну а хто ж, як не ви? Ви ж самі казали, що хочете допомагати. Ось і шанс проявити себе на повну! У вас чудово вийде. А я трохи розвіюся, та й заробиш. Нам же треба ремонт, Іван сам казав.
Чоловік повернувся з роботи, і, як я й сподівалася, свекруха кинулася до нього зі скаргами. Але Іван… підтримав мене!
— Мам, це ж чудова ідея! Оленка хоч трохи відпочине. Ти ж сама пропонувала допомогу, ось і прояви її. Ми в тебе не сумніваємося!
Свекруха розгубилася. Але сперечатися не стала.
А я наступного дня «пішла» на роботу. Насправді — поїхала до і подруги. Іноді — у парк, іноді — по магазинах. Але кожного разу поверталася додому втомленою, з запалими очима й подякою:
— Дякую вам, Надіє Михайлівно, без вас я б не впоралася…
А сама пильно стежила, щоб свекруха не розслаблялася. Вечерю не приготувала?
— Нічого страшного, я дуже втомилася, зараз сама щось приготую… але взагалі, може, завтра ви спробуєте? Адже ви вдома цілий день…
А по вихідних — у кіно, до кафе, на прогулянки удвох із Іваном. А Надія Михайлівна — з онуком. З підгузками, коликами, пляшечками й дзвіночками.
Минув тиждень. Потім другий.
І ось одного вечора Надія Михайлівна оголосила:
— Вибачте, діти, я все понимаю… Але Василь без мене зовсім пропаде. Господарство не тягне. Треба їхати додому.
— Як же так? — зі зіграним смутком сказала я. — Ми так на вас розраховували… Але раз уже так…
Вже наступного дня вона зібрала речі й поїхала. А я… я видохнула.
Дім знову наповнився затишком і тишею. Я повернулася до сина, до своїх улюблених справ. Іван був поруч, ми знову стали родиною, а не заручниками нав’язаної «допомоги». І знаєте що? Ані трохи не шкодую про свій «хитрий» план. Бо іноді жінка має захищати не лише себе, а й свій спокій.
