Як я заміж за Юрка вийшла не з любові, а щастя справжнє знайшла: Життя, яке починалось із образи та …

А я чоловіка свого не любила.
Та невже? А скільки ж ви прожили разом?
Та ось і рахуйте, у сімдесят першому розписалися.
І як це не любила?
Дві жінки сиділи на лавці біля могилки на старому сільському цвинтарі. По-різному прибирали, але випадково зійшлися в розмові.
Чоловік? кивнула на фото на памятнику жінка в сірому береті.
Чоловік… Уже рік його нема… Все не можу змиритися, сумую, сил бракує. Ось і приходжу часто… Любила його дуже, підправила чорну хустку.
Помовчали. А потім жінка в береті зітхнула і каже:
А я свого не любила.
Співрозмовниця глянула з цікавістю:
А прожили скільки?
Та ось рахуйте, з сімдесят першого.
І як це не любила? Стільки літ…
На зло вийшла заміж. Закохалася у хлопця, а він до подруги подався. От я й вирішила випереджу їх, заміж швидше піду. А тут Юрко-неук, все біля мене крутився, сподобалась я йому. Ну от…
Далі що?
Та мало не втекла зі своєї ж весілля. Все село гуляє, а я плачу. Думаю, закінчилася молодість. Дивлюся на Юрка маленький, худющий, з лисиною, а вуха стирчать. Костюм на ньому як мішок. Усміхається, щасливий, очей з мене не зводить… Думаю: «Сама винна».
А далі?
Почали жити в його батьків. Вони як і він, здували з мене порошинку. Я ж тоді була здорова, темноокая, коса до пояса, груди плаття аж тріщало. Всі бачили, що не пара він мені.
Ранком встану вже взуття вимите. Мати його домагалася, що я й цікавіться ще, командую, гараю, істерію, бо злилася сама на себе. Не любила ж… От і не склалося з родичами.
Юрко каже: поїхали, мовляв, на будову, заробимо, самі житло матимемо. А мені якої різниці аби кудись поїхати. Голова порожня.
Тоді молодь звали на будівництво всюди СМУ, БАМ, про це пишуть. Юрко зумів пробитися, нас у бригаду взяли, поїхали спершу до Дніпра, а тоді аж на Схід, під Хабаровськ.
Нас розсадили: жінки в один вагон, чоловіки в інший. У мене всі харчі, а Юрко без нічого. Мені що, одразу з дівчатами зійшлася, веселощі. Все домашнє пригощала подруг. А він на станції питає їсти що є? Мені соромно стало. Він бачить, що соромно, став заспокоювати: «Зїли нічого, і я ситий, там усі пригощають». І побіг до вагона.
Я розумію, що збрехав. Він не компанійський, соромязливий не попросить і шматка. Просто заспокоїв мене…
А в гуртожитку поселили нас тридцять пять жінок в одній кімнаті, чоловіки окремо. Мені й так добре. Де він підійде я ніс верчу, ніби зайнята.
Вже й дівчата закидали: «То ж твій чоловік».
Стояв під вікнами чекав, коли гляну. Болота скрізь, а я не озираюся навіть.
Вирішила розлучуся. Дітей Бог не давав, хоч уже два роки минуло, а любові нема. Іноді ночувала з ним із жалю.
А тоді зявився Грицько чорнявий красень. На роботі було важко я бетонярка, але весело ж. Привозили дефіцит чеське пиво, апельсини та ковбасу, якої вдома не бачили. Концерти, танці суцільне свято.
Познайомили з Грицем дівчата. Всі на нього заглядалися, а він на мене. І закохалася я… Ох і закрутилася.
Юрко намагався достукатися, соромив, мовляв, подумай… А мені все байдуже, голова забита коханням.
Я розлучаюся, кажу.
Дали нам окрему кімнату в гуртожитку. Перегородки тонкі, але менше з тим. Я вже не ходжу, хоч і кімната поруч.
А Юрко все одно оберігає. Йду з Грицем, а відчуваю Юрко десь поряд. Але я про нього й думати не хочу.
Жінка в чорній хустині слухала, не відводячи погляду.
То як він все це витримав?
Перетерпів… Бо любив. А потім Грицько загуляв з бухгалтеркою Катею, мене кинув. І ще всім казав, що я на шию йому повисла, бо чоловік мій слабак.
Юрко дізнався добрі люди передали. А він, видно, всю свою любов на мене витратив. Пішов з Грицем битися. Біля станції десь, я й не знала. Мені вже сказали, що Юрка в лікарню повезли. Я туди, сварюся з водієм Сашком дурний, кажу, куди поліз? Сашко мовчить видно, засуджує.
В лікарні я заплакала. Лежить, обличчя побите, синє, нога в гіпсі.
Нащо? кажу.
Та за тебе
Мені себе шкода стало. Вагітних тоді зі стройки відправляли, а я не знала, чия дитина Грицька чи Юркова. І з Юрком було
Я заходила в лікарню, носила передачі. Не від любові просто так, з обовязку.
Одного разу стояли біля вікна, він у старій піжамі, як дід. Каже:
Не розлучайся, поїдемо звідси, буде моя дитина, і все.
А я замість подякувати:
Нащо?
Люблю.
Як хочеш…
Повернулася і пішла. Відчула дивиться вслід, чекає, що обернуся. А я не повернулася, хоч у душі радість не доведеться в село повертатись, з дитиною легше вдвох.
Переїхали ми тоді на Закарпаття. Юрко хоч і тихий, але його помітили на роботі технікум закінчив, одразу бригадиром став. То сюди його, то туди. Завжди додому щось смачненьке привозив все для мене.
У мене дружина вагітна, хвалився.
А я очі ховала. Нам кімнату дали в гуртожитку, мене обліковицею поставили.
У пологовому зрозуміла, що син Гриця. Чорнявий. Але Юрко й виду не подав, посміхався, коли мене з малим забирав, очі блищали.
Максимко тяжко зростав, нервовий, кричущий. Юрко всю себе втомлював коло нас, падав із ніг, але ні слова докору.
За рік народилася Маруська від Юрка на честь його мами. Тут уже я зрозуміла, що Юрковим батькам кривдила, але хоча б маму порадувала.
До Юрка в мене тоді нічого не було: ні любові, ні ненависті. Діти маленькі, важко, тільки допомоги чекала. А він і попрати, і прибрати, і дати мені виспатися.
Памятаю, зібрався прати білизну, я в нього ледве таз відібрала: «Що люди скажуть чоловік, а жіночі речі пере?» А він:
Вода крижана, краще я зроблю, навіщо щоб ти захворіла? Кажуть нехай собі говорять!
Любов його почала навіть дратувати.
Максимко років у тринадцять уже на обліку стояв у міліції. Я там і з начальником підлітків Сергієм познайомилася гарний чоловік, неодружений, і з Максимком ладнає. Батька той слухати не хотів. Юрко до ременя не візьметься, я брала, бо краде по кіосках. А чоловік не дає, забирає ремінь.
Юрка направляють на навчання. Ми в Сумах уже жили, гарну квартиру дали. Його у Київ відправляють на курси.
Каже: «Як скажеш лишитися залишаюсь». Чує вже, що все кепсько.
Відповідаю: «Їдь».
З гіркотою поїхав. А Сергій одразу: кидай чоловіка, розлучайся, не любиш ж…
Жінка замовкла, струсила листя зі столика.
І що ти?
Поглянула, зморшка на лобі, видно важко згадувати.
Думала багато. Тут лист від Юрка прийшов досі його зберігаю. Пише: «Зрозумів, життя зіпсував, бо не любила ти мене. Якщо скажеш, що не потрібен не повернуся…» Писав, що дітей не залишить, гроші надсилатиме, бажав щастя й добра. Ні образи, ні докору все болю самому залишив, мені ж живи і радій.
З берези листя обсипається, теплий осінній день. Жінка в чорній хустці витерла сльози.
Чого плачете?
Та так, щось навертається. Життя згадаєш і сльози набігають. Ти пішла до Сергія?
Ох, ночами не спала, Максим бешкетує, сама заплуталась. Лист той мяла-мяла. Подруга з заводу, майстриня, каже: «Дурна ти, Ліда! Таких чоловіків цінувати треба».
Одного ранку встала і різко пройшло: думаю, що ж я роблю! Чоловік заради мене все життя старається, а я…
Згадала, як він за мною ходив, допомагав. Якось я у лікарню потрапила операцію невдало зробили, вже страшно було. Всі думали, що не виживу. Юрко сидів біля мене днями, з лікарями домовлявся, ліки шукав.
А ще якось випадково забрали не свою посилку від гвинтокрилу з райцентру. Хурделиця, посилки перемішали, вдома вже помітили, що не наша. Юрко в заметіль потяг її у сусіднє село, я відмовляла не слухав. Каже: люди чекали…
Повернувся з перемерзлими щоками, захворів. І зрозуміла я, що ніхто мені не потрібен, крім нього.
Лист йому написати? А чи зрозуміє? Я роками доводила, що він ніхто. Чи передаси відчуття? Усвідомлювала, що вже збирався піти, думав, що я іншого покохала.
Настала осінь, така ж тепла. Дітей прилаштувала, на роботі все владнала і на вокзал. Поїхала сама в Київ до нього.
Їду, а поїзд такий повільний, хоч бігти вперед, хочеться побачити. В голові його погляд рідний, рятівний. І лисину люблю, і вуха, і живіт, і всього-всього його.
В гуртожитку сказали, що на заняттях, підказали адресу. Їду метро, шукаю його поглядом всюди.
В середину не пустили, чекала на сходах. Переглядала очима кожного. І не впізнала одразу вийшов з групою, серйозний, у кепці, в плащі, з папкою. Я аж очам своїм не повірила, а серце стислося.
Вони пройшли алеєю, а я стою мовчки. Аж покликала його. Озирнувся, став. Дивиться не вірить. Стоїмо отак, дивимося, а листя сиплеться, як зараз, жовтневе.
Друзі не розуміють, сміються: «Оце так любов! Скільки років разом, а зустрілися як уперше!»
Хустка співрозмовниці зовсім промокла. Висморкалася.
То разом дожили до старості?
До якої старості? махнула на могилку, яку прибирала, Там наш Максимко лежить, син. Рано пішов. Не здолав дороги, і в тюрмі був, натерпівся. Юра теж страждав. Потім пив, ось…
То чоловік живий? зраділа жінка.
Жи-ий, перехрестилася, Слава Богу! Він мене сюди завіз, а сам поїхав у справах. Доньці допомагаємо. О, а ось і він іде вже за мною. Заговорилися ми. Може, підвезти?
Ні, я ще тут, до своїх.
Підійшов не молодий, повненький чоловік у чорній куртці та кожаній кепці. Добрячий, круглолиций.
Втомився, Юрчику? Так, мабуть, намотався? дружина перебирала сміття з його плеча.
Він зібрав усе приладдя з могили, та дружина сама взяла важке, щоб не навантажувати його хвору спину.
Ось і пішли разом під руку алеєю кладовища, жовтим листям вкрите.
Перед поворотом жінка в сірому береті озирнулася й помахала рукою, чоловік так само.
А жінка дивилася на портрет свого чоловіка й думала: щастя не живе саме по собі воно є лише тоді, коли приймеш його у своє серце.
Єдине то щастя: любити і бути любимим.