Я щиро заздрю своїй сестрі. Її чоловік готовий дати їй весь світ, а я тягну на собі тягар всієї родини.
Я до нестями заздрю своїй молодшій сестрі Оксані. Її життя – наче казка, де вона принцеса, а чоловік виконує всі її примхи, наче вірний лицар. А я, як змучена Попелюшка, тягну на своїх плечах всю родину, задихаючись від втоми й безнадії. Іноді мені здається, що я найглупіша і найнещасніша жінка у світі. Ми з моїм чоловіком, Володимиром, разом вже майже десять років. За цей час ми пережили багато: були моменти щастя, але частіше – темні часи, сповнені випробувань.
Зараз настав один із найжахливіших періодів нашого життя. Рік тому Володимир вирішив змінити роботу. Нам обіцяли золоті гори: стабільний дохід, гарні умови, світле майбутнє. Але реальність виявилася жорстоким жартом над нашими надіями. Нова посада стала справжнім пеклом, гіршою за попередню, а Володимир тепер звинувачує в усьому мене, мовби це я одна штовхнула його в цю прірву.
– Це ти хотіла, аби я змінив роботу? Ну ось, задоволена тепер? – кидає він мені з отруйною усмішкою при кожній нагоді.
Але хто міг передбачити такий поворот? Я лише хотіла, аби він ріс, щоб наша родина нарешті вибралася з вічної бідності. Хіба я могла знати, що все обернеться катастрофою? Тепер ми тоне у фінансовій ямі. Моя зарплата – єдине, що тримає нас на плаву, бо Володимирові вже кілька місяців затримують виплати. Ми ледве зводимо кінці з кінцями, і кожного дня я відчуваю, як цей тягар тисне все сильніше.
Минулої весни у мене зламався телефон. Ремонт обійшовся б майже як новий апарат, і ми вирішили відкласти покупку. Кілька місяців я мучилася зі старим планшетом, доки не довелося здати його в ломбард. Туди ж відправилися майже всі мої золоті прикраси – ті небагато речей, що нагадували про кращі дні. Гроші були потрібні терміново, і я віддала все, що мала. А речі Володимира? Ні, їх ми не чіпали – тільки мої жертви пішли в хід.
Оксана, моя молодша сестра, зжалилася наді мною і віддала свій старий телефон, щоб я могла хоч якось триматися на зв’язку. Я викладалася на повну, щоб моя родина не голодувала. Так, Володимир теж працює, іноді бере підробітки, але робить це з таким скрипом, наче я змушую його на каторгу. Кожного разу його доводиться вмовляти, ледь не на колінах просити.
Нещодавно чоловік Оксани, Лев, обмовився, що на 8 березня вона зажадала новітній iPhone як подарунок. Я відчула, як всередині мене спалахнула пекуча заздрість – почуття, якого я соромлюся, але не можу заглушити. Вони з Левом орендують квартиру у Львові, як і ми з Володимиром, але у них все інакше. Оксана крутить чоловіком, як маріонеткою: він працює вечорами таксистом, мотается у відрядження, накопичує гроші і у всьому їй догоджає. Її зарплата – це її особистий маленький скарб, який вона витрачає тільки на себе. Минулого року вона просто пішла в бутік і купила собі шикарну шубу, бо їй так схотілося.
– За житло, їжу та інші турботи повинен відповідати чоловік, – заявляє вона з упевненістю королеви.
Оксана – справжня красуня. Вона вкладає всі свої гроші в себе: нарощування вій, ідеальний манікюр, доглянуті брови, стильні зачіски, модний одяг і інші жіночі радощі. Поруч з нею я відчуваю себе якоюсь сірою тінню – поношеною, недоглянутою, забутою. Я вже й не згадаю, коли останній раз була у перукаря, а про манікюр і зовсім мовчу. Все, що я заробляю, йде на родину, а Володимир навіть не думає приносити додому зайву копійку. Будь-яку підробітку або зміну в житті доводиться витягати з нього кліщами.
Нещодавно я отримала зарплату, і Володимир знову натякнув, що за квартиру і їжу знову доведеться платити з мого гаманця. Мене розриває від образи: він навіть не намагається щось змінити, не старається заради нас.
– Ти ж знаєш, грошей мало, зарплату знову затримують, – буркнув він, коли я спитала, що він подарує мені на день народження.
Та варто йому не отримати подарунок на свято, як він ображається, наче дитина. Я завжди намагаюся його порадувати, знайти хоч якусь дрібничку, щоб він не почувався обділеним. А він? Я не чекаю від нього дорогих телефонів або розкішних сюрпризів – щастя ж не в грошах. Але навіть простого уваги, маленького жесту турботи від нього не дочекаєшся. Він цього просто не розуміє.
Я думала, що наші лиха – тимчасові, що це лише темна смуга, яка скоро закінчиться. Але тепер я бачу: це не смуга, а ціле життя. Я намагалася говорити з Володимиром, доходило до сварок, але він лише розводить руками: «Зарплату затримують, що я можу зробити?»
– А якби у нас були діти, як би ми тоді виживали? – спитала я одного разу у відчаї.
Він промовчав. А я дивлюся на Оксану, і заздрість з’їдає мене зсередини. Мені соромно за ці почуття, але вони сильніше мене. Її чоловік носить її на руках, обсипає подарунками, купує все, що вона забажає, а я досі користуюся її старим телефоном, який вона викинула за непотрібністю. Чому одним жінкам, як Оксані, дістається все? Це така щаслива доля? Чи справа у чоловіках? Чому в одних – життя суцільне свято, лише клацни пальцем, а у мене – безкінечна сіра туга?
