Іван, ти точно памятаєш про вугілля? Минулого разу довелося купувати в крамниці, а там тільки сирі дрова знайшлися, Зоряна поглянула на чоловіка, що уважно переводив кермо, обїжджаючи знайомі вибоїни на дорозі до дачі.
Узяв я, Зоряно, і вугілля взяв, і розпал, і мясо твоє мариноване у сумці-холодильнику лежить, Іван посміхнувся, на мить відірвавшись від дороги. Розслабся. Їдемо на відпочинок. Два тижні відпустки, тиша, жайворонки і твій улюблений газон. Ти ж про нього всю зиму згадувала.
Я відкинувся на спинку сидіння. Газон. Як музика для вух. Нам з Зоряною три роки тому дістався страшенно занедбаний клаптик біля старенького будиночку під Львовом висока кропива та купи цегли. Зоряна все викопувала власноруч, потім ми найняли бригаду, щоб вирівняли перед будинком і постелили гарний, дорогий рулонний газон.
То була справжня віддушина. Смарагдовий килим, шовковистий та рівний, на ньому так приємно й каву зранку пити, і улюблену книжку між білими хмаринами читати. Зоряна не дозволяла навіть у кросівках там ходити, аби не пошкодити дерен. Для неї той газон став символом того, що дача це місце для душі, не для тяжкої роботи, як привчило старше покоління.
Сподіваюсь тільки, що мама не забула поливати поки нас не було, голосно подумала вона. Жари стояли, під тридцять градусів.
Не хвилюйся вже так, махнув рукою я. Мама в нас відповідальна. Ключі ми дали, вона казала: приїде через день, підгляне й поллє. Вона ж знає, як ти той газон бережеш.
Свекруха, Ганна Федорівна, жінка з криці, колишня агрономка й господиня. Вона все життя вважала: земля повинна годувати. Кожна пядь під часник, під буряк або хоча б під кріп. Перші роки це були справжні бої під Львовом Зоряна відстоювала зону відпочинку. Ганна Федорівна бурчала, що газон “дурня для ледацюг”, але, здавалося, змирилась. Уся зима торкалась лише своєї теплички в дальньому куті.
Авто загуркотіло шинами по щебеню біля воріт. Я вийшов, щоб відчинити замок. Повітря було насичене запахом нагрітих сосен і цвітіння шипшини. Передчуття ходити босоніж свіжою травою майже екстаз
Відкривши ворота, Зоряна ступила і застигла, сумка з ноутбуком глухо впала на порохню.
Зоряно, чого зависла? крикнув я, виходячи з авто, а тоді й сам постав, ледве не втративши дар мови.
Газону не існувало.
Перед будинком розляглася розрита чорна земля, перетята кривими борознами, всюди шматки дерну, проступають якісь тонкі паростки. Між цим апокаліпсисом у старому халаті, з сапкою, стояла Ганна Федорівна і сяяла, наче переможець міської олімпіади.
О, дітки приїхали! протяжно радісно повідомила, махаючи рукою. Я тут вам подарунок зробила! Аж видихнулась вчасно, бо ви вже на підході.
Зоряна мовчки переступила поріг. Шмаття газонної трави валялося під ногами, сітка перекрутена й розрубана.
Що це? Зоряна запитала тихо, і я аж здригнувся від того холоду в її голосі.
Як що? Грядки! гордо розвела руками свекруха. Я нарахувала тут сонце цілий день. А трава? Ну для чого вона? Тут в мене цибулька росте, там морква, а біля альтанки будуть огірки! Уявляєте, свої огірочки? Солити, маринувати будемо!
Мамо я наблизився. Що ти накоїла? Тут був дорогий рулонний газон ми тридцять тисяч гривень віддали три роки тому. Плюс догляд, добрива, стрижка
Ой, не сміши. За траву такі гроші? Вас таки обдурили містяни! Трава і в лузі дарма росте. А земля має годувати! Ви бачили ціни? Морква по сто двадцять! А у вас своє, екологічне. Я вас виручаю, спина болить, а копала три дні, поки ви там на відпочинках по Закарпаттю гуляли.
Я мовчав, бо розумів це вже не сварка, це пряма неповага і вторгнення у наш простір.
Ганно Федорівно, підвела погляд Зоряна. Ми просили тільки поливати. Не копати. Не садити. Це наш дім. Наш простір.
То й що ж? виставила під боки руки свекруха. Я мати! Я краще знаю, як треба. Ото коли взимку голодуватимете мені спасибі скажете. А газон Ганьба до сусідів. У Людки город, як в людей, а тут для футболу плац, не інакше. Ба навіть казала: “Чого це твоя невістка безтолкова, навіть кропу не виростила?”
Мені байдуже, що думає Людка, повільно вирекла Зоряна. І кабачки ваші мені не потрібні. Іване, носи речі.
Зоряно, зачекай, намагався зупинити я дружину. Мамо, ну це вже занадто. Ми домовлялись: теплиця твоя, все решта зона відпочинку.
Та я ж для вас старалась! А замість вдячності “зіпсувала”! Невдячні!
Вона театрально схопилась за серце й важко сіла на лавку.
Зоряна пройшла повз неї в будинок. Всередині прохолодно, запах старого дерева. Налила склянку води, випила одним ковтком. Вона була спокійна, і лише руки тремтіли ясно, що палкого вибуху матиме радість саме свекруха.
Минуло хвилин пять. Я зявився у кухні з винуватим обличчям.
Зоряно, вона ж добра людина. У радянські роки пустка був злочин, усе мало рости.
Іване, все діло у повазі. Її вибір завжди правильний, наші бажання не в рахунок. Їй треба було переконатися, хто тут господар.
Я ще поясню, може, цього разу зрозуміє…
Все, досить балачок, жорстко відказала Зоряна. Три роки ми пояснювали. Вона кивала, наче все ясно. І ледве відвернулись усе перекопано. Відновити цей газон не просто кинути насіння. Землю перепорчено, дерен втрачено. Тепер знову наймати робітників, завозити ґрунт, катати рулон. Це знову великі гроші й місяць бруду.
Я важко зітхнув і сів на стілець.
Що робити? Виганяти?
Ні. Вона повинна повернути, як було. Принаймні прибрати буряки, викопати лук і все, що напхане, розрівняти ділянку. І заплатити за новий газон.
З чого платити, у неї лише пенсія
Вона ж сама казала: відкладає на “чорний день” і дітям. Ось і настав “чорний день”. Ми діти, нам потрібна допомога: відновлення після її “турботи”.
Це жорстоко, Зоряно.
Жорстоко приїхати в свій дім і застати свинарник замість саду. Я зараз оголошу все чесно. Якщо відмовиться міняю замки.
Я вийшов на ґанок. Ганна Федорівна саме бурхливо розповідала щось Людці, що сунула городиною через паркан. Побачивши мене, одразу жалюгідно скривилась.
Ганно Федорівно, гукнув я. Треба поговорити.
Чого там?
У вас час до вечора неділі.
Чого це?
На те, щоб вичистити все, що посадили. Викопати кожну цибулину, кожну морквинку. Землю вирівняти.
Вона аж отетеріла.
Ти що, при розумі, дитино? Я копала, сіяла а тепер все знищувати? Це ж гріх! Живе ж!
Цей дім куплений у шлюбі, спокійно додав я. По паперах Зоряна така ж співвласниця. Без її дозволу ніяких грядок. Якщо не буде до неділі вільної ділянки, викликаю працівників із технікою, усе приберуть, рахунок вам. І ключі віддаєте.
Іване! задзвеніла мати до мене. Ти чуєш, що вона каже? Вигнати мене хоче? Скажи, що я мама!
Я ступив на ґанок. В очах Зоряни блищало непохитне полумя. Я зрозумів: інакше розлучення.
Мамо, Зоряна права, сказав я стомленим голосом. Ти не мала права. Це наш простір. Ти все зіпсувала.
Ти теж проти?! завищала вона. Вона тебе підкорила!
Мамо, вистачить. Доведеться все виправляти.
Пауза. Вона схопила сумку й війшла до воріт.
Ключі, вимагав я.
Вона кинула їх у пил.
На! Доживетеся! Хай у вас там бурян росте!
За хвилину ми почули мотор вона викликала таксі. Зоряна підняла ключі, витерла і сказала:
Повернеться. Ящики з розсадою лишила.
Я підійшов до перекопаного “поля”. Відчув себе зрадженим.
Що робимо?
Я телефоную в ландшафтну службу. Дізнаюсь, скільки вартує відновити усе “з нуля”.
Ми провели вечір на веранді, чай був без смаку, а замість газону груда землі перед очима.
Вранці у суботу прочинилася хвіртка. Ганна Федорівна повернулась. Уже не така горда, а тиха й з ображеним поглядом. Пішла на свою теплицю.
Доброго ранку, Ганно Федорівно. За цибулькою прийшли?
Свекруха зупинилась. Я тут подумала жаль цибулю сортова, дорога.
Жаль. Газон теж коштує. Я дізналась: з роботою й посівом шістдесят тисяч гривень.
Очі її округлились.
Та звідки такі гроші?!
Сучасні ціни такі. Можу показати кошторис. Можете самі відновити площу граблі, лопата й вперед. Насінням вийде дешевше.
У мене таких грошей немає!
Беріть інструменти. Іване, допоможеш носити груду, але вирівнює хай сама. Якщо ти, звернулася Зоряна до мене вночі, зробиш усе за неї вона не зрозуміє. Її руками треба виправити своє.
Похмурі два дні: Ганна Федорівна, зітхаючи й бубонячи, викопує посіви й вирівнює грунт. Я носив мішки, Зоряна сиділа на шезлонгу й читала (“процес під контролем”).
До вечора неділі ділянка була схожа на шматок розораної цілини без грядок, рівна. Ганна Федорівна сідає на ґанок, чорні руки, обличчя стомлене.
Все. Досить?
Зоряна оглянула ділянку. Не ідеал, але вже добре ґрунт і каток поїдуть, засіємо новий.
Дякую, Ганно Федорівно, щиро промовила Зоряна.
Свекруха глянула втомленими очима. Жорстокі ви Я ж тільки допомогти хотіла, а ти каблук на Івана одягла.
Я просто хочу, щоб з моїм вибором рахувались, твердо сказала Зоряна. Якщо би ви спитали, чи можна грядку там, де люди не ходять я б погодилась. Та ви вирішили лиш ваше бажання головне.
Свекруха встала. Ящики з цибулею Іван додому завезе?
Звісно, відповів я.
А ключі?
Ні, мамо, твердо: Поки самі будемо приїжджати поливати. Якщо захочете привеземо вас у гості.
Вона не стала сперечатися, усвідомила: межа перейдена.
Минув місяць. Газон ожив. Я з Зоряною разом висіяли насіння спортивних трав та влаштували каток. Зявились перші зелені нитки.
У серпні Ганна Федорівна приїхала на мій день народження скромна, стримана. Привезла пиріжки (з тієї самої цибулі). Подивилась на зелень газону й сказала:
Ну, гарненько. Може, й справді краще менше землі до хати тягається.
Я посміхнувся й налив їй чаю.
Звісно, добре, Ганно Федорівно. Кожному у нас має бути своє місце. Овочі на ринку чи в теплиці, а нам тут спокій та радість.
Межі були виставлені остаточно. І хоч на землі ще залишились сліди боротьби, наші стосунки стали чеснішими вчитися бути господарем своїх кордонів доводиться всім. І це, певно, головне, що я зрозумів: якщо не відстоїш своє втратиш не лише газон.
