Двадцять років разом. Двадцять років одного прізвища, однієї реєстрації, одного маршруту до роботи. А тепер — роздільне харчування. Не просто різні страви — різні холодильники. Різні каструлі. Навіть сіль у кожного своя. Ось до чого дійшло.
Спочатку були свари — гарячі, з криками і ґудзиками. Потім — перемир’я, втомлені й безрадісні. Потім… нічого. Ні свар, ні миру. Пустота. Вона спала у маленькій кімнатці, де колись був кабінет. Він — у спальні, що лишилася з тих часів, коли були «ми». А тепер — просто двоє людей, що ділять одну квартиру.
Про розлучення ніхто не говорив. Навіщо? Все й так зрозуміло. Він жив своїм життям. Вона — своїм. Він їздив один у санаторій біля Львова, де познайомився з жінкою. Марічка. Усміхнена, спокійна. Вона писала йому листи. Він відповідав. Там були слова, яких удома не чув: «розумію», «чекаю», «бережи себе». Йому здавалося, що в нього нарешті з’явився сенс.
А вона… Вона просто мовчала. Дивилася у вікно. Прала сорочки. Приходила з роботи й не вмикала телевізор — щоб не заважати. Готувала собі окремо — кашку, салат, іноді рибку. Говорити було ні про що. Бо коли все сказано, залишається тиша. А в цій тиші — біль, яку вже ніхто не хоче ні ділити, ні лікувати.
І ось одне ранок. Найзвичайніший. Січень, легкий мороз, за вікном — хруст снігу. Вона встала раніше. На кухні — прохолодно. Надягнула старенький халатик з відірваною ґудзикою, увімкнула плиту. Поставила маленьку пательню, ту саму, що подарували ще на новосілля. На ній — одне яєчко. Маленьке. Акуратне, із жовтим серцем у середині. Як символ. Як спогад.
Вона стояла перед плитою, маленька, худесенька, з утомленим «хімічним» завитком на голові, і дивилася, як білок повільно біліє по краях. І раптом у дверях кухні з’явився він. Сонний, неголений, з чашкою в руці. Хотів налити собі чаю. Нічого особливого.
Але її погляд був особливий. Сумний. Тихий. І в ньому — ні докору, ні претензії. Тільки прохання. Майже дитяче. Вона, трохи піднявши пательню, запитала:
— Будеш яєчко?
Так просто. І так страшно.
Він завмер.
Наче хтось вихлюпнув йому в обличчя спогади — вони нахлинули, як селева. Кімнатка в гуртожитку у Чернівцях. Один матрац. Одна каструля. Яйце — на двох. Одна виделка, одна склянка. І вона — дівчинка з хвостиком, смішлива, підбігає до нього в халатику з квітами. І її голос: «Біжи, поки не охололо!»
Вона тоді дивилася не з болем — з вогником. Як поні з кумедною челкою. Легка, закохана, зухвала. А він — щасливий. Без копійки в кишені, але з відчуттям, що все попереду.
А тепер — два холодильники. Дві ліжка. Два життя.
Він поставив чашку на стіл. Підійшов. Обережно взяв у неї пательню й поставив назад на плиту. А потім — обняв. Мовчки. Міцно. Ніжно.
Вона не відразу зрозуміла. Завмерла. Навіть не дихала.
Він шепотів:
— Пробач. Я не знаю, що зі мною було. Якийсь туман у голові. Наче сноподібний. Але я прокинувся. Тільки зараз. Пробач.
Вона не відповідала. Вона просто уперлася чолом йому в груди. А він… можна, плакав. Вона не бачила. Він був високий, а вона — маленька. І їй не треба було бачити. Вона відчувала.
А на плиті лишалося те саме яєчко. Самотнє, із золотистим жовтком, у крихітній пательні.
Життя — дивна штука. Іноді все розвалюється. Але іноді — згадується. Серце пам’ятає те, що розум забуває. Іноді досить одного погляду. Одного запитання. Одного яєчка.
Іноді любов — це просто пестливий суфікс. Вона здається маленькою. Словечко, жест, пательня. Але вона — велика. Просто сховалася у побуті, у втомі, у мовчанні.
І якщо одного разу вона вигляне, зовсім крихітна — хапай її. Не відпускай. Бо саме вона — справжня.
