Не в іншому це не могло й бути
— Здоровенькі були, Одарко. Як живеш? Давно тебе не бачила. Донька заміж не вийшла? — зупинила біля крамничці подругу стара знайома.
— І тобі не кашляти. А ти чого цікавишся? Жених на прикметі є? Нам аби який не потрібен. Моя Марійка вихована, книжки розумні читає, — підхідливо відповіла Одарка, не дуже зрадівши такому зверненню.
— Не ображайся, від книжок цих користі мало, Одарко. Горе від розум буває. Перевибиратимете, лишиться донька старою дівою, дяку тобі не скаже.
— Не зводи. А ти вже не свого синочка прилаштувати мрієш? — не залишилася в борзі Одарка.
— Ех, Одарко. Язик у тебе… — зітхнула подруга.
— Краще нехай книжки читає, ніж по клубах п’яничати. Ось у Гафії, народила донька без чоловіка, підкинула матері на старості онуку й подалась.
— Але як ти свою доньку в закрутку береш, теж не поряд, — парирувала знайома.
— А ти не лізь із порадами в наше життя, за своїм синомчком краще дивитись, аби не спився зовніш, — Одарка підхопила торби й пішла геть, бурмоючи під ніс. — Віку б тебе не бачити…
Вдома Одарка поставила торби з продуктами й увійшла до кімнати дочки.
— Усе книжки читаєш? Ще Шевченко казав, що від розуму тільки горе буває, — випалила вона.
— Не Шевченко, а Коцюбинський, — поправила матір Марійка.
— А яка різниця? До крамниці сходи, молока немає вдома. Чи пройдися, сидиш цілими днями зі своїми книжками, очі підсадиш, — образилася Одарка.
— Мамо, яка муха тебе вкусила? То з дому не пускаєш, то женєш.
— Та набридні балачки. Доню, я не проти, аби ти життя влаштувала, але ж за кого виходити? — Одарка махнула рукою й вийшла.
Марійка закрила книгу й задумалась. Мати виховувала її сама. Якщо за щось лагодила, казала, що донька вся в батька. Маленька Марійка просила мати показати фото батька.
— Та не знаю де, завалялось десь. Знайду — покажу, — відмахМарійка зрозуміла, що ця фотографія так і не з’явиться, але тепер, коли вона тримала на руках свою дитину, здавалося, що минуле вже не має значення — головне, що майбутнє може бути світлим.
