Будинок культури в невеличкому провінційному містечку на Поділлі був старим, але затишним. Дітлахи товпилися в залі, не відводячи очей від сцени. Там, під світлом потертих прожекторів, знову виступав Клим Петрович — літній фокусник, якого знали всі в окрузі. Його капелюх — пошарпаний, але все ще повний сюрпризів — давно став легендою.
Він не був циркачем у звичному розумінні. Клим Петрович — людина з добрим сердцем і дитячою душею. У кожному його виступі жила магія не трюків, а надії. Сьогодні — фінальный номер: із капелюха він мав дістати живої курки на ім’я Марта. Зал завмер.
— А тепер — увага! — урочисто вигукнув фокусник і витягнув із капелюха настропашене пір’я.
Дитячий захват наповнив приміщення, як весняний вітерець: оплески, вигуки, сміх. Але коли Клим Петрович уже збирався кланятися, він раптом вловив на собі погляд. Один-єдиний — не сміючийся, не граючий. Погляд хлопчика років семи, що сидів на лавці в последньому ряду, не кліпаючи, дивився на курку.
— Привіт, малий. Ти один? — запитав фокусник, підійшовши.
— А курка справжня? — із захопленням прошепотів хлопчик.
— Авжеж! Хочеш — погладь. Її звуть Марта.
Хлопчина наблизився обережно, провів долонею по пір’ю. Очі сяли, губи тремтіли.
— А їй не страшно в капелюсі сидіти?
— Марта не боїться. Вона смілива. Як ти.
— Олесь! — почувся голос.
До них спішила жінка з втомленим обличчям.
— Ну, Олесику, ну чому ти завжди там, де тебе не просять?! — розвела вона руками й звернулася до фокусника: — Вибачте. Він у нас особливий. Невгамовний.
— Ви його мати? — запитав Клим Петрович.
— Вихователька. Він із притулку, батьків недавно втратив…
Коли Олесь пішов, понуро опустивши голову, фокусник ніби відчув удар у груди — ні, він не може просто так його забути.
— Скажіть адресу вашого дитбудинку.
Жінка здивувалася, але назвала вулицю та номер.
Усю ніч Клим Петрович не спав. Він згадував, як багато років тому, після розлучення, втратив зв’язок із власним сином. А тепер, дивлячись в очі цього хлопчини, відчував — доля дає йому другий шанс.
Вранці він прийшов до дитбудинку з великим пакетом цукерок. Олесь сидів у кутку, відокремлений від галасливої дітвори. Побачивши Кліма — засяяв. А коли побачив, що той привів із собою й Марту — підскочив від щастя.
Так почалася їхня дружба. Спочатку рідкісні візити, потім — походи в парк, книжки, мультики. Олесь прив’язався до нього всією душею. І Клим Петрович — теж.
Одного разу він задумався й підійшов до Наталії Олексіївні, тій самій виховательці:
— Я хотів би усиновити Олеся.
— Самотньому чоловікові — не дадуть, — м’яко, але з сумом відповіла вона. — Закони в нас такі.
Фокусник похилив голову. Він не знав, що Наталія вже давно спостерігала за ним. І що кожного разу, коли він приходив — її серце билося тривожно. Вона теж полюбила цього дивного, трохи кумедного, але по-дитячому доброго чоловіка.
А через тиждень Олесь, сидячи на лавці й тримаючися за курячу лапку Марти, раптом тихо запитав:
— А можна я буду з тобою жити?
Клим завмер. Він не знав, як пояснити про папери, про неможливе.
Але хлопчик раптом сказав, довірливо заглянувши в очі:
— А якщо Наталія Олексіївна піде з нами? Вона добра. Вона буде тобі дружиною, а мені — мамою. Ми тоді точно будемо родиною.
Фокусник глянув убік. Там, біля вікна, стояла Наталія. І він раптом зрозумів — а ж хлопчик має рацію.
Він підбіг до неї, серце калатало, в голові — тисяча думок. Але нічого не треба було казати. Вона все прочитала в його очах. Вона вже знала.
Олесь підбіг і притулився до обох.
І в ту мить, серед старих стін, серед запаху крейди, фарби й дешевого прального порошку, у коридорі звичайного притулку народилася родина.
Така, про яку мріють у казках.
