Ох, слухай, як же це гарна історія! Ось тобі українська версія:
«Ти ж не можеш мене взяти… А якщо ми візьмемо Олену?» — хлопчик знайшов спосіб обійти закон і знайти родину.
Будинок культури в невеличкому містечку на Поділлі був старим, але затишним. Дітлахи товпилися у залі, не спускаючи очей зі сцени. Там, під світлом старих ламп, знов виступав Тарас Петрович — літній фокусник, якого знав кожен у окрузі. Його капелюх — потертий, але все ще повний сюрпризів — давно став легендою.
Він не був циркачем у звичному розумінні. Тарас Петрович — чоловік з добрим серцем і дитячою душею. У кожному його виступі була магія не трюків, а надії. Сьогодні — фінальний номер: з капелюха він мав дістати живу курку на ім’я Зірка. Зал завмер.
— А тепер — увага! — урочисто вигукнув фокусник і витягнув із капелюха здивовану пташку.
Дитячий захват наповнив приміщення, як весняний вітерець: оплески, вигуки, сміх. Але коли Тарас Петрович вже збирався кланятися, раптом зустрів погляд. Один-єдиний — не сміючийся, не граючий. Погляд хлопчика років семи, який сидів на стільчику в останньому ряду й нерухомо дивився на курку.
— Привіт, малюк. Ти сам? — запитав фокусник, підійшовши.
— А курка справжня? — із захватом прошепотів хлопчик.
— Авжеж! Хочеш — погладь. Її звуть Зірка.
Хлопчина обережно підійшов, провів долонею по пір’ю. Очі сяяли, губи тремтіли.
— А їй не страшно в капелюсі сидіти?
— Зірка не боїться. Вона смілива. Як ти.
— Андрійку! — роздався голос.
До них спішила жінка із втомленим обличчям.
— Ну, Андрію, ну коли ж ти вже перестанеш бігати? — зітхнула вона й обернулася до фокусника: — Вибачте. Він у нас особливий. Невгамовний.
— Ви його мама? — запитав Тарас Петрович.
— Вихователька. Він із приюту, батьків недавно втратив…
Коли Андрій пішов, похиливши голову, фокусник відчув, ніби хтось стиснув йому серце. Він не міг просто так забути цього хлопчика.
— Скажіть адресу вашого дитбудинку.
Жінка здивувалася, але назвала вулицю і номер.
Всю ніч Тарас Петрович не спав. Він згадував, як багато років тому, після розлучення, втратив зв’язок із власним сином. А тепер, дивлячись в очі цього хлопця, відчував — доля дає йому другий шанс.
Вранці він прийшов у дитбудинок з великим пакетом цукерок. Андрій сидів у кутку, відокремлений від галасливої дітвори. Побачивши Тараса — засіяв. А коли побачив, що той привів із собою Зірку — підскочив від радості.
Так почалася їхня дружба. Спочатку рідкісні візити, потім — прогулянки в парк, книжки, мультики. Андрій прив’язався до нього всією душею. І Тарас Петрович — теж.
Одного дня він наважився і підійшов до Олени Михайлівни, тієї самої виховательки:
— Я хотів би усиновити Андрія.
— Самотньому чоловікові — не дозволять, — м’яко, але з сумом відповіла вона. — Закони у нас такі.
Фокусник похилив голову. Він не знав, що Олена вже давно спостерігала за ним. І що кожного разу, коли він приходив, її серце билося тривожно. Вона теж полюбила цього дивного, трохи кумедного, але по-дитячому доброго чоловіка.
А через тиждень Андрій, сидячи на лавці й тримаючи курчачу лапку Зірки, раптом тихо запитав:
— А можна я буду жити з тобою?
Тарас завмер. Він не знав, як пояснити про папери, про неможливе.
Але хлопчик раптом сказав, довірливо заглянувши в очі:
— А якщо Олена Михайлівна піде з нами? Вона добра. Вона буде тобі дружиною, а мені — мамою. Тоді ми точно будемо родиною.
Фокусник глянув убік. Там, біля вікна, стояла Олена. І він раптом зрозумів — а хлопчик має рацію.
Він підбіг до неї, серце калатало, в голові — тисяча думок. Але не треба було нічого говорити. Вона вже все прочитала в його очах. Вона вже знала.
Андрій підбіг і притулився до них обох.
І в ту мить, серед старих стін, серед запаху крейди, фарби й дешевого порошку, у коридорі звичайного притулку народилася родина.
Така, про яку мріють у казках.
