На свято я опинився в гостях у знайомих у Львові. Компанія зібралася душевна, хоча й не всі були знайомі. Усі розмовляли, сміялися, готували стіл. Мою увагу привернула пара: чоловік років п’ятдесяти п’яти та дівчина, щонайбільше двадцяти семи. Він — поважний, з благородною сивиною, вона — легка, радісна, з усмішкою, ніби сонце зайшло в кімнату. Їх звали Олексій і Соломія. Вона постійно називала його «тато». А я, наївний, сидів і зворушувався: як же чудово, що у батька та доньки така щира, світла відносини.
Але коли вони, сміючись, почали збиратися додому, Соломія з усмішкою пояснила: «Нас син чекає, не засне без нас». Я, чесно кажучи, остолбенів. Після їхнього відходу тихо спитав у господарів: «Це як розуміти? Який син? Вони що, чоловік із дружиною?» І отримав стверджувальний кивок. Так, чоловік і дружина. Так, у них спільний син. А «тато» — це просто жарт. Ще на початку стосунків, коли вони тільки почали зустрічатися, продавщиця в супермаркеті прийняла Соломію за доньку Олексія. З тих пір так і пішло. Спочатку для сміху, потім — через звичку.
А далі мені розповіли їхню історію. Історію, яка спочатку звучала як анекдот, а згодом стала доказом: вік — не перешкода для щастя.
Олексій колись був художником. Талановитим, але, як це часто буває, не влаштованим. За плечима — два шлюби. Одна доросла донька, з якою давно втрачено зв’язок. Проблеми з алкоголем, хронічна самотність і повне відчуття, що життя пройшло повз. У 45 він раптом зупинився, подивився на себе — і зрозумів: так далі не можна. Почав писати картини, але покупців не було. А потім — випадкова зустріч. Зовсім юна Соломія, 22 роки. Він сам не міг зрозуміти, що вона в ньому побачила. Не голений, не модний, без копійки. Але вона подивилася — і залишилася.
Її любов була як ковток свіжого повітря. Заради неї він кинув пити, почав дбати про себе, знову творити. Його роботи почали продаватися, потім — виставки, пропозиції оформити ресторани. Гроші пішли, з’явилася стабільність, впевненість, сенс. З того часу минуло десять років. Зараз у них розкішна квартира, вони багато подорожують, виховують сина. Вона — дружина поважного та заможного чоловіка. А ж колись побачила в ньому просто втомленого «діда» у старій куртці.
Звичайно, тоді подруги і мама крутили пальцем біля скроні: «Ти що, Соню? Він тобі в батьки годиться!» Може, і вона сумнівалася. Але йшла за серцем. І не помилилася. Олексій тепер вважає її своїм дивом. Даром, якого не заслужив. Він став батьком, яким ніколи не був раніше. Турботливим, терплячим, щиро прив’язаним до своєї дитини. Він грає з ним, читає книжки, гуляє в парку. І навіть із дорослою донькою відносини налагодилися. Вона побачила — батько змінився.
Такий «нерівний шлюб» виявився набагато щасливішим і міцнішим, ніж багато пар із різницею у три роки. Я знаю чимало таких історій. Один мій знайомий — шеф-кухар у Києві — одружився у 50 із дівчиною 25 років. Ніколи не підходив до плити, а тепер не підпускає до неї дружину: «Іди в кіно, не заважай шефу!»
Тому що чоловіки після сорока — найкращі чоловіки. Вони вже набігалися, напомилялися, наситилися цим усім. Їм хочеться тиші, дому, любові. Вони починають цінувати кожну хвилину поряд із родиною. Дівчатам із ними — цікаво. Це не одноліток із порожніми розмовами про тусівки. Це людина, яка пройшла багато, навчилася розуміти та берегти. Він може бути наставником, опорою, учителем. А ще — другом і коханцем.
А головне — чоловіки у віці стають чудовими батьками. Я й сам не виняток. Моїй молодшій доньці зараз вісім, а мені — 54. І всі кажуть, що я став таким батьком, яким мав бути завжди. Просто раніше не вмів. Не дозрів. А тепер — дозрів.
Кожного ранку бігаю в парку. Не тому що модно, а тому що хочу жити. Довго. Хочу навчити доньку їздити на велосипеді, підтримати, коли вона отримає двійку, бути поруч, коли піде на перше побачення. І це — найкраще паливо для життя. А не пиво на дивані та розмови про дачі та печінку.
Жак-Ів Кусто одного разу сказав: «Маленькі діти продовжують життя». У нього діти були і в 70. І це не жарт. Чоловік із малою дитиною — це двигун. Він підтягнутий, бадьорий, активний. Бо є заради кого жити. Він більше не дивиться на інших жінок — його серце зайняте. Йому не цікаво скаржитися на країну і владу. Він думає про школу, велосипеди, морозиво. Він хоче додому. До своїх.
У п’ятдесят — бути гарним батьком — це не подвиг. Це привілеІ коли їхня маленька родина збирається разом за вечерею, Олексій дивиться на Соломію та усміхається, знаючи, що саме вона подарувала йому друге життя.
