Вітаю, мене звати Вікторія, мені 17 років, і я народилася в Києві. Я довго носила це в собі, але тепер готова поділитися своєю історією. Можливо, хтось побачить у ній себе. Можливо, вона змусить когось переосмислити свої вчинки. А, може, відкриє очі хоча б одній матері, яка задумається, перш ніж зрадити свою дитину, як це зробила моя.
Коли мені було десять, мої батьки розлучилися. Нашу родину важко було назвати щасливою — скандали, дорікання, холод між ними відчувався навіть тоді, коли я ще не все розуміла. Але після розлучення стало ще гірше. Мама і тато, здавалося, змагалися за те, кому я потрібніша — не з любові, а через почуття обов’язку. Мене кидали з однієї квартири в іншу, наче безпорадну валізу. У тата було тісно, але хоч спокійно. У мами — просторо, але з кожним роком важче дихалося від напруги.
Все остаточно зруйнувалося, коли в житті мами з’явився новий чоловік. Його звали Олексій. Йому було близько тридцяти, вона була на десять років старша за нього, і він одразу став поводитися так, наче він господар у домі, а я — лише перешкода. Спочатку він ввічливо посміхався, робив вигляд, що цікавиться, як у мене справи. Але маски швидко спали. Йому не подобалось, що я живу з мамою, що вона витрачає на мене гроші. Він не цурався заявляти, що мій батько — безвідповідальний, що я — тягар і що вже давно пора “йти своїм шляхом”.
Він впливав на маму, витягував з неї гроші, переконував, що їй не потрібна дочка-підліток, а потрібна свобода і турбота про себе. А мама… мама слухала його. Вона вже не помічала, як я плачу ночами, як тихо збираю книжки на кухні, аби не потрапляти їм на очі. Як закриваюся у ванній на годину, щоб просто посидіти в тиші.
Останньою краплею стала ніч, коли я почула, як вони знову сваряться. Крики були такі, що скла дрижали. Я вибігла з кімнати, аби стати між ними, щоб захистити маму — я боялася, що він її вдарить. Але все обернулося інакше. Він подивився на мене з такою люттю, що серце завмерло. Я закричала: «Досить! Не смій на неї кричати!» — і одразу ж отримала удар. Справжній, дорослий, сильний. Він вдарив мене по обличчю так, що я впала, вдарившись об кут шафи. Все потемніло. Пам’ятаю лише, як мама закричала і… потім тиша.
Я думала, що тепер він піде. Що мама його вижене, притисне мене до грудей, викличе лікаря, скаже, як вона мене любить. Я чекала цього. Поглядала їй в очі — у пошуках порятунку. Але вона лише прошепотіла: «Це ти все зіпсувала». І через годину сказала, що мені потрібно переїхати до тата.
Я мовчки зібрала речі. Серце ніби вирвали з коренем. Я не ридала. Не кричала. Я просто пішла, усвідомивши, що дому в мене більше немає.
Тепер я живу в батька. Він намагається, як може, але у нас із ним немає тієї близькості, яку я все дитинство шукала з мамою. Я більше не сподіваюся, що вона мені зателефонує, вибачиться, приїде… Хоча в душі я досі — маленька дівчинка, яка чекає, що мама відкриє двері і скаже: «Прости мене, донечко». Тільки цього не буде. Вона обрала чоловіка. Вона обрала його — того, хто вдарив її дитину.
Я не бажаю їй зла. Але я знаю: одного дня він піде. Він знайде когось молодшого, гарнішого, поступливішого. Залишить її саму. І тоді, можливо, вона згадає про мене. Але я вже не буду тією, що все пробачає. Бо зрада матері — це рана, яка ніколи не заживає.
Я звертаюся до всіх батьків: не заводьте дітей, якщо не готові бути поруч, якщо не здатні ставити їх вище своїх любовних драм. Ми, діти, не винні в тому, кого ви кохаєте. Ми не просили вас про народження. Але якщо вже ви вирішили привести нас у цей світ — не зраджуйте.
Мамо, якщо колись ти прочитаєш це… знай: я вижила. Я піднялася на ноги. Я сильна. Але я ніколи більше не прийду до тебе зі сльозами, як раніше. Ти мені більше не мама. Ти — просто жінка, яка колись мене народила.
