Я хотіла допомогти синові, а виявилася зайвою у власному житті: історія однієї матері, яка віддала себе заради родини
Я завжди була з тих жінок, що живуть для дітей. Від безсонних ночей, коли син був малюком, до тривог за його майбутнє, коли він став підлітком. Я рано посивіла, багато чого віддала, часто жертвувала, але робила це з любов’ю — адже Тарас у мене один-єдиний. І ось, коли йому виповнився 31 рік, я вирішила, що настав час подумати трохи й про себе.
Тарас одружився вісім років тому. Ми зі сватами оплатили весілля, а я як подарунок вручила їм конверт із грішми — нехай самі вирішують, на що їх витратити. Молодята відразу після весілля орендували двокімнатну квартиру у гарному районі. Мені подобалося, що вони справлялися самі — не кожна пара може дозволити собі жити окремо.
Але через кілька років у них почалися фінансові труднощі. Тоді син прийшов до мене по допомогу. У мене був пасивний дохід — я здавала квартиру, яку отримала від батька колишнього чоловіка. Орендар був чудовий: самотній чоловік, без скандалів, платив вчасно, не скаржився. Але, довідавшись, що невістка вагітна, я вирішила — треба допомагати.
Я виселила квартиранта і віддала житло синові з невісткою. Подумала — ну, відмовлюся на час від улюблених сардин та раків, потерплю. Адже допоможу родині. До того ж сноха раптом стала до мене ласкава — запрошувала в гості, цікавилася моєю думкою.
Минуло три роки. Три роки вони жили в тій квартирі, не платячи жодної копійки. А я все не наважувалася попросити їх з’їхати. Знаєте, коли добрі стосунки — наче пастка. Важко стати «поганою», яка нагадає про борг. Але я почала помічати, що сама почала втомлюватися: сонливість, важкість, зайва вага. Їм що попало, бо економлю. Все заради них.
І ось одного дня я наважилася. Спокійно, без претензій, запитала сина: «Таразку, а чи не пора вже шукати своє житло? Тут же тобі далеко до роботи, а пропозицій повно». Він лише віджартувався. А сноха додала, що «дитина ще мала, нехай трохи поживуть».
Я спробувала пояснити, що бути матір’ю — не означає жертвувати собою вічно. Що можна знайти квартиру ближче до дитячого садка. Але розмова пішла не в той бік. Вони образилися. А я відчула себе винуватою. Винуватою за те, що просто захотіла пожити нормально.
Через тиждень свати запросили мене на день народження якогось родича — кажуть, ми бачилися на весіллі. Я не хотіла йти, але вони наполягали: мовляв, подарунок не потрібен, просто приходь. Ну, я й прийшла.
Там мене чекав сюрприз. Усі погляди були прикуті до мене. Тема застілля — моя «жорстокість» — мовляв, як можна позбавляти молоду родину житла? Що важливіше: гроші чи нормальне життя сина й онука? Десять осіб, і всі засуджували. Ніхто не хотів слухати, як мені було весь цей час.
У результаті домовилися, що Тарас із сім’єю залишаться у квартирі, але тепер платитимуть — символічну суму, половину ринкової. Насправді — ще менше. А я офіційно стаю господаркою, маю право вимагати ремонт, оплату вчасно тощо. Ніби справедливо, але це рішення мені нав’язали. Я просто втомилася.
Відчуваю — ця «домовленість» нічого доброго не принесе. Незабаром почнуться конфлікти, претензії. Але вибору немає. Тепер я вирішила так: якщо щось зламають — ремонтують за свій рахунок. Хочеться вірити, що зможемо зберегти стосунки. Але якщо ні — значить, така ціна їхнього вибору. Я хотіла інакше… Але мене не почули.
