Він замінив мені батька… Історія про те, як мій тесть став найріднішою людиною
Іноді доля дає тобі шанс отримати те, чого тобі завжди не вистачало. Мені бракувало батька. Я втратив його занадто рано — ще підлітком. Його відхід змінив усе: дитинство закінчилося, а життя стало боротьбою. Боротьбою за виживання, за допомогу матері, за якесь майбутнє. Я занадто рано подорослішав. І тоді я не знав, що через роки зустріну людину, яка поверне мені те відчуття опори, що я втратив разом із смертю батька.
Я познайомився з Оксаною — своєю майбутньою дружиною — ще на курсах водіння. Скромна, добра, цілеспрямована. Ми швидко зблизилися, і через рік я вже стояв на порозі їхньої квартири, щоб познайомитися з її батьками. Тоді я нервував, як школяр — серце калатало, долоні пітніли. Особливо, коли на порозі з’явився він — її батько, Микола Васильович.
Він подивився на мене строго, оцінюючи, як і має дивитися батько, віддаючи дочку незнайомому чоловікові. Перший вечір був як іспит: запитання — одне за одним. Хто мої батьки, де я працюю, які плани на майбутнє, як збираюся забезпечувати його дочку. Я чесно відповідав на все, а в кінці він раптом засміявся:
— Та я тебе пожартував, хлопче. Але знаєш… тепер мені все зрозуміло.
Потім він став серйозним, зітхнув і додав:
— Я сам у дитинстві втратив батька. Рано. Тому розумію тебе краще, ніж здається. Якщо ти не підведеш мою дочку — я буду тобі батьком. Справжнім. Тільки запам’ятай: Оксана для мене — все.
З того дня він і справді став для мене більше, ніж просто тесть. Він став моїм наставником, опорою, людиною, до якої я завжди міг прийти за порадою. Коли ми з Оксаною одружилися, Микола Васильович допомагав нам у всьому: і в ремонті, і в переїздах, і в дріб’язках. У нас із ним зав’язалася міцна, справжня чоловіча дружба. Ми разом їздили на риболовлю, грали у футбол у дворі, смажили шашлики на дачі. Він розповідав мені про свою молодість, про те, як виховував Оксану один після смерті дружини, як працював на двох роботах, лише б дати їй усе необхідне. Його історія була мені близька — я немов слухав розповідь самого себе, тільки на 20 років раніше.
Минуло кілька років. Ми з Оксаною стали на ноги, я отримав підвищення, вона відкрила свій маленький бізнес. Але я не забував, скільки зробив для нас Микола Васильович. І тоді, коли йому мало виповнитися 60, я вирішив зробити подарунок, який він ніколи не забуде.
У нього був старенький «Запорожець», якому вже років тридцять. Він усе ще їздив на ньому у справах, хоча машина вже давно просилася на відпочинок. Я знав: він би ніколи не купив собі нову — усе віддавав дітям, онукам, а про себе забував. Я порадився з Оксаною, і ми вирішили — подаруємо йому автомобіль. Не дорогий, не крутий, але новий і надійний. Такий, який він заслуговує.
Ми майже рік відкладали гроші. Відкладали все, що могли. Я брав підробітки, Оксана скорочувала витрати. І ось, нарешті, настав день. Ми приїхали до нього на свято на новенькій машині — чистій, з повним баком, прикрашеній великою червоною стрічкою.
Коли Микола Васильович вийшов у двір і побачив її — він просто завмер. Потім подивився на нас і… заплакав. Вперше за весь час я бачив, як ця сильна, стримана людина не може стримати емоцій.
— Це що… це мені? — шепотів він. — Мені?.. За що, хлопці?.. Я ж нічого особливого…
А мені хотілося крикнути: «Ти дав мені те, чого мені так не вистачало. Ти був батьком, коли його вже не було поруч. Ти навчив мене бути чоловіком, другом, справжнім чоловіком».
Він обняв мене міцно, як обіймають своїх синів. Тоді я зрозумів: я більше не сирота. Тому що у мене є Микола Васильович. І якби мій батько був живий — він би неодмінно пишався тим, що його син зустрів таку людину на своєму шляху.
І знаєте, я кожен раз, коли сідаю з ним у цю машину на чергову рибалку, відчуваю: я не просто зять. Я син. Справжній. Із вдячністю в серці.
