Він замінив мені батька… Історія про те, як мій тесть став найріднішою людиною
Іноді доля дає шанс отримати те, чого завжди бракувало. Мені бракувало батька. Я втратив його занадто рано — ще підлітком. Його смерть змінила все: дитинство завершилося, а життя стало боротьбою. Боротьбою за виживання, за допомогу мамі, за якесь майбутнє. Я став дорослим надто рано. І тоді не знав, що через роки зустріну людину, яка поверне мені те відчуття підтримки, яке я втратив із відходом батька.
Я познайомився з Оксаною — своєю майбутньою дружиною — ще на курсах водіння. Скромна, добра, цілеспрямована. Ми швидко стали близькими, і через рік я вже стояв на порозі їхньої квартири, щоб познайомитися з її батьками. Хвилювався, наче школяр — серце калатало, долоні пітніли. Особливо, коли на порозі з’явився він — її батько, Михайло Олексійович.
Він подивився на мене строго, оцінююче, як і повинен дивитися батько, віддаючи доньку незнайомцю. Перший вечір був як іспит: питання — одне за одним. Хто мої батьки, де працюю, які плани на майбутнє, як збираюсь забезпечувати його доньку. Я чесно відповідав на все, а наприкінці він раптом засміявся:
— Та це я тебе розігрував, хлопче. Але знаєш… тепер мені все зрозуміло.
Потім він став серйозним, зітхнув і додав:
— Я сам у дитинстві втратив батька. Рано. Тому розумію тебе краще, ніж здається. Якщо ти не зрадиш мою доньку — я буду тобі батьком. Справжнім. Але запам’ятай: Оксана для мене — все.
З того дня він і справді став для мене більше, ніж просто тесть. Він став моїм наставником, опорою, людиною, до якої я завжди міг прийти за порадою. Коли ми з Оксаною одружилися, Михайло Олексійович допомагав нам у всьому: і в ремонті, і в переїздах, і в дрібницях. У нас із ним зав’язалася міцна, справжня чоловіча дружба. Ми разом їздили на рибалку, грали у футбол у дворі, смажили шашлики на дачі. Він розповідав мені про свою молодість, як виховував Оксану сам після смерті дружини, як працював на двох роботах, аби дати їй усе необхідне. Його історія була мені близька — я, наче слухав розповідь про самого себе, тільки на 20 років раніше.
Минуло кілька років. Ми з Оксаною стали на ноги, я отримав підвищення, вона відкрила свій маленький бізнес. Але я не забував, скільки зробив для нас Михайло Олексійович. І тоді, коли йому мало виповнитися 60, я вирішив зробити подарунок, який він ніколи не забуде.
У нього був давній «Запорожець», якому вже років тридцять. Він досі їздив на ньому у справах, хоча машина давно просилась на спочинок. Я знав: він би ніколи не купив собі новий автомобіль — все віддавав дітям, онукам, а про себе забував. Я порадився з Оксаною, і ми вирішили — подаруємо йому автомобіль. Не дорогий, не крутий, але новий і надійний. Такий, який він заслуговує.
Ми майже рік збирали гроші. Відкладали все, що могли. Я брав підробітки, Оксана скорочувала витрати. І ось, нарешті, настав день. Ми приїхали до нього на свято на новенькій машині — чистій, з повним баком, прикрашеній великим червоним бантом.
Коли Михайло Олексійович вийшов у двір і побачив її — він просто застиг. Потім подивився на нас і… заплакав. Вперше за весь час я бачив, як ця сильна, стримана людина не може стримати емоцій.
— Це що… це мені? — шепотів він. — Мені?.. За що, діти?.. Я ж нічого особливого…
А мені хотілося крикнути: «Ти дав мені те, чого мені так бракувало. Ти був батьком, коли його вже не було поруч. Ти навчив мене бути чоловіком, другом, справжнім чоловіком».
Він обійняв мене міцно, як обіймають своїх синів. Тоді я зрозумів: я більше не сирота. Тому що в мене є Михайло Олексійович. І якби мій батько був живий — він би точно пишався тим, що його син зустрів таку людину на своєму шляху.
І знаєте, я кожного разу, коли сідаю з ним у цю машину на чергову рибалку, відчуваю: я не просто зять. Я син. Справжній, з вдячністю в серці.
