З Ігорем ми одружені вже майже сім років. Познайомилися ще в університеті у Львові — жили в сусідніх кімнатах одного гуртожитку. Тоді він часто приносив із дому цілі пакети з їжею — банки, контейнери, випічку. Його мама, Оксана Степанівна, готувала божественно і, схоже, старалася, щоб її син ніколи не лишився голодним.
Коли Ігор зробив мені пропозицію, першим ділом повез мене знайомитися з матір’ю. Я хвилювалася, але наші стосунки з самого початку склалися чудово. Оксана Степанівна виявилася розсудливою, щирою та доброю жінкою. Вона народила Ігоря у 18 років, а через півроку втратила чоловіка. Проте не зламалася. Сама виростила сина, виховала справжнього чоловіка, без жодної скарги на долю.
Вона працювала на кількох роботах, щоб ні від кого не залежати і дати синові все необхідне. Чоловіків у її житті більше не було — не до того. Коли я вперше її побачила, їй був 41, але виглядала вона максимум на 35 — струнка, доглянута, з блискучим розумом і почуттям гумору.
— Ну що ж, тепер ти доглядатимеш за моїм хлопцем, — посміхнулася вона, коли ми оголосили про заручини.
Ми з Ігорем закінчили університет, відсвяткували весілля й залишилися жити у Львові — він отримав гарну роботу. Свекруха одразу сказала, що не буде нам заважати: мовляв, звикла до самотності, живе у своєму ритмі, не потребує опіки. Ми зняли квартиру неподалік, у двох зупинках на трамваї.
Оксана Степерівна час від часу навідувалася до нас — завжди з подарунками, доглянена, з посмішкою. Ніколи не лізла з порадами, але коли я питала — підказувала, хвалила мої паску, навіть пропонувала допомогти з прибиранням. Свекруха — мрія, інакше не скажеш.
Ми часто бували в неї: вона запрошувала нас на чай, на пиріжки, просто побути разом. У неї було багато подруг, і вона постійно кудись спішила — то до театру, то у кіно, то на каву. Була жвавою, повною енергії жінкою. А коли народився наш синко Данилко, свекруха стала для нас справжньою порятунком — показала, як купати, як годувати, гуляла з коляскою, давала мені виспатися. Потім навіть відводила його до садочка, коли ми не встигали після роботи.
Але одного разу вона просто зникла. Кілька днів не дзвонила, не заходила, не відповідала. Я хвилювалася, але Ігор сказав, що мама подзвонила йому й повідомила — поїхала до подруги у Тернопіль на пару місяців. Все гаразд. Я здивувалася — чому не попередила? Не схоже на неї. Та й бог із нею.
Спілкувалися по відеодзвінках. Вона просила показати онука, але сама в кадрі не з’являлася. Відмовлялася жартами. На мої прямі питання махала рукою: «Та годі тобі!»
Одного разу я таки подзвонила — трубку підняла сама Оксана Степанівна й несподівано сказала: «Я в міській лікарні, із серцем проблеми». Я перелякалася. Запропонувала приїхати, але вона відмовилася. «Як випишуся — подзвоню, тоді й побачимось», — сухо відповіла вона.
Минуло кілька днів. Ввечері вона запросила нас із Ігорем до себе — сказала, що є важлива новина. Ми приїхали. Двері відчинив… незнайомий чоловік. Я оніміла. А за його спиною стояла Оксана Степанівна. Уся сяюча. І… з немовлям на руках!
— Знайомтеся, це Степан, мій чоловік. А це — наша донечка, Марійка. Пробачте, що не розповідала. Боялася, що ви не зрозумієте. Мені 47, і я не знала, як ви сприймете. Але тепер, коли все позаду — хочу, щоб ви стали частиною нашої нової родини.
Я збентежилася. Але потім побачила в її очах ту саму турботу, тепло й надію, які колись бачила, коли вона передавала мені Ігоря. Я підійшла, обійняла її й сказала: «Ви заслужили щастя. І ми поруч, як ви були з нами».
Тепер я допомагаю їй із маленькою Марійкою так само, як вона допомагала мені. Разом гуляємо, сміємося, готуємо. Тепер у нас дві родини, але одне велике, тепле серце на всіх. І, мабуть, саме це й є справжнє щастя — любити, пробачати й жити, попри роки, стереотипи та страхи.
