Як моя свекруха лягла до лікарні «із серцем», а повернулася… із немовлям
Ми з Ігорем одружені вже майже сім років. Познайомилися ще в університеті у Львові — жили в сусідніх кімнатах одного гуртожитку. Тоді він часто приносив із дому цілі пакети з їжею — банки, контейнери, випічку. Його мати, Оксана Миколаївна, готувала божественно і, здавалося, докладала всіх зусиль, аби її син ніколи не залишався голодним.
Коли Ігор запропонував мені руку і серце, першим ділом повіз мене знайомитися зі своєю матір’ю. Я хвилювалася, але наші відносини з самого початку склалися чудово. Оксана Миколаївна виявилася розсудливою, щирою та доброю жінкою. Вона народила Ігоря у 18 років, а за півроку втратила чоловіка. Проте не зламалася. Сама виростила сина, виховала справжнього чоловіка, без жодної скарги на долю.
Вона працювала на декількох роботах, аби не залежати ні від кого і забезпечити сина всім необхідним. Чоловіків у її житті більше не було — не до того. Коли я вперше її побачила, їй був 41 рік, але виглядала вона максимум на 35 — струнка, доглянута, з блискучим розумом і почуттям гумору.
— Ну що ж, тепер ти дбатимеш про мого хлопця, — усміхнулася вона, коли ми оголосили про заручини.
Ми з Ігорем закінчили університет, влаштували весілля й залишилися у Львові — він отримав гарну роботу. Свекруха відразу сказала, що не буде нам заважати: мовляв, звикла до самотності, живе у своєму ритмі, не потребує опіки. Ми зняли квартиру недалеко від неї, у двох зупинках на трамваї.
Оксана Миколаївна час від часу навідувалася до нас — завжди з подарунками, доглянена, з усмішкою. Ніколи не лізла з порадами, але якщо я просила — підказувала, хвалила мої пироги, навіть пропонувала допомогти з прибиранням. Свекруха — мрія, інакше не скажеш.
Ми часто бували у неї: вона запрошувала нас на чай, на тістечка, просто побалакати. У неї було багато подруг, і вона постійно кудись поспішала — то до театру, то в кіно, то на каву. Вона була жвавою, повною енергії жінкою. А коли народився наш синко Данилко, свекруха стала для нас справжнім порятунком — показала, як купати, як годувати, гуляла з коляскою, давала мені можливість виспатися. Потім навіть відводила його до садочка, коли ми не встигали після роботи.
Але одного разу вона просто зникла. Кілька днів не телефонувала, не заходила, не відповідала. Я переживала, але Ігор сказав, що мати подзвонила йому й повідомила — поїхала до подруги у Тернопіль на пару місяців. Усе гаразд. Я здивувалася — чому не попередила? Не схоже на неї. Та й Бог із нею.
Спілкувалися ми через відеодзвінВона просила показати онука, але сама в камеру не показувалася — жартувала, що не виглядає найкраще.
