Ми з Іваном разом вже майже сім років. Познайомились, коли обоє навчались в університеті й мешкали у сусідніх кімнатах гуртожитку. Він завжди повертався з канікул із цілою торбою банок і контейнерів — його мати готувала неймовірно смачно й старалась, щоб син ні в чому не потребував.
Коли Іван зробив мені пропозицію, я відразу зрозуміла, що перед початком нашої спільної долі треба познайомитись із його матір’ю — Галиною Миколаївною. І це знайомство виявилось несподівано теплим: вона зустріла мене з розкритою душею, була розумною, життєрадісною жінкою, без натяку на зарозумілість. Галина Миколаївна народила Івана у вісімнадцять років, а коли йому було лише півроку, її чоловік загинув у автокатастрофі. Але вона не зламалась — виростила сина сама, без чиєїсь допомоги, і зробила з нього справжнього чоловіка.
Життя у неї було нелегке: працювала на двох роботах, жила скромно, але ніколи не скаржилась. Коли ми з Іваном повідомили, що збираємось одружуватись, вона лише посміхнулась:
— Ну, тепер мій Ваня в надійних руках, — і обійняла мене.
Після весілля ми переїхали до рідного міста Івана — йому там запропонували гарну посаду. Галина Миколаївна одразу сказала, що нам не варто жити разом: мовляв, вона вже звикла до самоти і лише заважатиме. Ми зняли квартиру недалеко від неї — усього кілька зупинок трамваем.
Свекруха часто приходила до нас у гості. Завжди з макіяжем, із зачіскою, у гарному пальті та з модною сумкою. Ніколи мене не повчала, навпаки — хвалила мої страви, допомагала з прибиранням, з нею було легко та затишно. Ми часто ходили до неї на чай із пиріжками. У неї було своє насичене життя — подруги, театр, виставки, дні народження знайомих — вона не сиділа на місці.
Коли народився наш син Тарас, Галина Миколаївна стала нам справжньою підтримкою. Вона навчила нас, як купати маля, як його годувати, виходила з ним на прогулянки, поки я спала, забирала його з садочка, якщо ми затримувались на роботі. Я відчувала до неї не просто повагу, а щиру вдячність.
Але раптом вона ніби зникла. Перестала заходити, не запрошувала нас у гості. На мої записи Іван відповідав, що вона поїхала на кілька місяців до подруги у сусіднє місто, мовляв, просто вирішила відпочити. Мені це здавалось дивним, адже раніше вона ніколи так довго не зникала.
Інколи вона дзвонила нам по відеозв’язку, просила показати Тарасика, але сама в кадрі не з’являлась. Коли я намагалась запитати прямо, жартувала. Щось було не так.
Одного разу я сама їй подзвонила, і вона сказала, що лежить у міській лікарні — із серцем. Я одразу зібралась їхати до неї, але Галина Миколаївна наполягла, щоб ми не приїжджали: «Коли випишусь, самі все дізнаєтесь», — промовила вона.
Через кілька днів вона запросила нас до себе додому. Сказала, що хоче розповісти щось важливе. Коли ми прийшли, двері відчинив незнайомий чоловік. За його спиною стояла Галина Миколаївна — сяюча, помолоділа, з немовлям на руках.
— Знайомтесь, це Артем, мій чоловік. А це — Марійка, наша донечка. Ми одружились кілька місяців тому. Я не розповідала вам раніше, бо боялась, що засуджуєте. Мені ж вже сорок сім…
Я не знала, що відповісти. У горлі стояв ком, але не через нерозуміння — через щастя за неї. Я обійняла її, як рідну матір, і сказала, що пишаюсь нею. Бо кожен має право на любов. Кожен вартий бути щасливим — незалежно від віку, минулого чи думки оточуючих.
Тепер я із радістю допомагаю Галині Миколаївні з малечею. Як колись вона допомагала нам із Тарасом. У нас вийшла справжня міцна родина, де немає чужих, де панує підтримка та тепло. Ми — родина. Справжня.
