З Ігорем ми разом уже майже сім років. Познайомилися, коли обоє навчалися в університеті й жили у сусідніх кімнатах гуртожитку. Він завжди повертався з канікул із цілою валізкою банок і контейнерів — його мама готувала неймовірно смачно й хотіла, щоб син ні в чому не мав потреби.
Коли Ігор зробив мені пропозицію, я відразу зрозуміла — перед початком нашої спільного життя треба познайомитися з його матір’ю — Галиною Михайлівною. І це знайомство виявилося несподівано теплим: вона зустріла мене з відкритим серцем, була розумною, життєрадісною жінкою, без жодної зарозумілості. Галина Михайлівна народила Ігоря у вісімнадцять, а коли йому виповнилося лиш півроку, її чоловік загинув у ДТП. Але вона не зламалася — виховала сина сама, без чиєїсь допомоги, і зробила з нього справжнього чоловіка.
Життя у неї було непросте: працювала на двох роботах, жила скромно, але ніколи не скаржилася. Коли ми з Ігорем повідомили їй, що збираємося одружитися, вона лише усміхнулася:
— Ну, тепер мій Ігорко у надійних руках, — і обійняла мене.
Після весілля ми переїхали до рідного міста Ігоря — там йому запропонували гарну посаду. Галина Михайлівна одразу сказала, що нам не варто жити разом: мовляв, вона вже звикла до самотності й боялася заважати. Ми зняли квартиру неподалік — всього дві зупинки на маршрутці.
Свекруха часто приходила до нас у гості. Завжди з мейкапом, з укладкою, у гарному пальті та з модною сумочкою. Ніколи мене не повчала, навпаки — хвалила мої страви, допомагала з прибиранням, з нею було легко й затишно. Ми часто ходили до неї на чай із пирогами. У неї було своє насичене життя — подруги, театри, виставки, дні народження знайомих — вона не сиділа на місці.
Коли народився наш син Тарасик, Галина Михайлівна стала нам справжньою опорою. Вона навчила нас, як купати малюка, як годувати, виходила з ним на прогулянки, поки я спала, забирала його з садка, якщо ми затримувалися на роботі. Я відчувала в собі не лише повагу, а щиру вдячність.
Але раптом вона ніби зникла. Перестала приходити, не запрошувала нас до себе. На мої запитання Ігор відповідав, що вона поїхала до подруги в сусіднє місто на кілька місяців, мовляв, просто вирішила відпочити. Мені це здалося дивним — адже раніше вона ніколи так довго не зникала.
Іноді вона дзвонила нам по відеозв’язку, просила показати Тарасика, але сама в кадрі не з’являлася. Коли я намагалася розпитати прямо, вона жартувала. Щось було не так.
Одного разу я сама подзвонила їй, і вона сказала, що лікується у міській лікарні — серце. Я відразу зібралася їхати, але Галина Михайлівна наполігла, щоб ми не приходили: «Коли випишуся — тоді все й дізнаєтеся», — промовила вона.
Через кілька днів вона запросила нас до себе. Сказала, що хоче розповісти щось важливе. Коли ми прийшли, двері відчинив незнайомець. За його спиною стояла Галина Михайлівна — сяюча, помолоділа, із немовлям на руках.
— Знайомтеся, це Арсен, мій чоловік. А це — Маринка, наша донечка. Ми одружилися кілька місяців тому. Не казала вам раніше, боялася, що засуджуватимете. Адже мені вже сорок сім…
Я не знала, що відповісти. У горлі стояв ком, але не через розгубленість — через щастя за неї. Я обняла її, як рідну матір, і сказала, що пишаюся нею. Бо кожен має право на любов. Кожен вартий бути щасливим — незалежно від віку, минулого чи думки оточуючих.
Тепер я із радістю допомагаю Галині Михайлівні з донечкою. Так, як колись вона допомагала нам із Тарасиком. У нас вийшло справжнє родинне тепло, де немає чужих, де панує підтримка і доброта. Ми — сім’я. Справжня.
