Як моя свекруха лягла до лікарні “з серяцем”, а повернулася… з дитинкою
З Ігорем ми одружені вже майже сім років. Познайомилися ще в університеті у Львові – жили в сусідніх кімнатах одного гуртожитку. Тоді він часто приносив із дому цілі пакети з їжею – банки, контейнери, випічку. Його мама, Оксана Борисівна, готувала божественно і, схоже, старанно дбала, щоб її син ніколи не залишався голодним.
Коли Ігор зробив мені пропозицію, першим ділом повів мене знайомитися зі своєю матір’ю. Я хвилювалася, але наші відносини зразу ж склалися чудово. Оксана Борисівна виявилася розумною, відкритою та доброю жінкою. Вона народила Ігоря у 18 років, а через півроку втратила чоловіка. Проте не зламалася. Сама виростила сина, виховала справжнього чоловіка, без жодної образу на життя.
Вона працювала на кількох роботах, щоб ні від кого не залежати та забезпечити сина всім необхідним. Чоловіків у її житті більше не було – не до того. Коли я вперше її побачила, їй був 41, але виглядала вона максимум на 35 – струнка, доглянута, з яскравим розумом та почуттям гумору.
– Ну що ж, тепер ти будеш дбати про мого хлопчика, – з усмішкою сказала вона, коли ми оголосили про заручини.
Ми з Ігорем закінчили університет, влаштували весілля й залишилися у Львові – він отримав гарну роботу. Свекруха одразу сказала, що не буде нам заважати: мовляв, звикла до самотності, живе у своєму ритмі й не потребує опіки. Ми зняли квартиру недалеко від неї, за дві зупинки автобусом.
Оксана Борисівна час від часу навідувалася до нас – завжди з подарунками, доглянена, у ідеальному порядку, з усмішкою. Ніколи не лізла з порадами, але якщо я питала – підказувала, хвалила мої пироги, навіть пропонувала допомогу з прибиранням. Свекруха – мрія, інакше не скажеш.
Ми часто бували в неї: вона запрошувала нас на чай, на тортики, просто поговорити. У неї було багато подруг, і вона завжди кудись поспішала – то на виставу, то в кіно, то на каву. Вона була живою, енергійною жінкою. А коли народився наш синко Ярик, свекруха стала для нас справжнім порятунком – показувала, як купати, як годувати, гуляла з коляскою, давала мені можливість поспати. Потім навіть відводила його до садочка, коли ми не встигали після роботи.
Але одного разу вона просто зникла. Кілька днів не дзвонила, не заходила, не відповідала. Я хвилювалася, але Ігор сказав, що мама подзвонила йому й повідомила – поїхала до подруги у Тернопіль на пару місяців. Все гаразд. Я здивувалася – чому не попередила? Не схоже на неї. Та й гаразд.
Спілкувалися по відеодзвінках. Вона просила показати онука, але сама не з’являлася у кадрі. Відмовлялася, жартувала. На мої прямі запитання махала рукою: «Та годі тобі, нічого страшного!»
Одного разу я таки подзвонила – трубку підняла сама Оксана Борисівна й неочікувано сказала: «Я в міській лікарні, серце шалить». Я перелякалася. Запропонувала приїхати, але вона відмовилася. «Як випишуся – подзвоню, тоді й побачимося», – сухо відповіла вона.
Минуло кілька днів. Ввечері вона запросила нас з Ігорем до себе – сказала, що є важлива новина. Ми приїхали. Двері відчинив… незнайомий чоловік. Я оніміла. А за його спиною стояла Оксана Борисівна. Вся сяюча. І… з немовлям на руках!
– Знайомтеся, це Борис, мій чоловік. А це – наша донька, Марійка. Вибачте, що не розповідала. Боялася, що ви не зрозумієте. Мені вже 47, і я не знала, як ви сприймете. Але тепер, коли все позаду – хочу, щоб ви стали частиною нашої нової родини.
Я зніяковіла. Але потім побачила в її очах ту саму турботу, теплоту й надію, яку колись бачила, коли вона передавала мені Ігоря. Я підійшла, обняла її й сказала: «Ви заслужили щастя. І ми поруч, як ви були з нами».
Тепер я допомагаю їй з маленькою Марійкою так само, як вона допомагала мені. Ми разом гуляємо, сміємося, готуємо. Тепер у нас дві родини, але одне велике, тепле серце на всіх. І, мабуть, справжнє щастя саме в цьому – любити, прощати й жити, незважаючи на роки, стереотипи та страхи.
