Чи варто жертвувати собою заради чужого відпочинку: як я відмовилася безкоштовно пускати свата у будинок біля моря — і стала вигнанкою
Моя життя ніколи не була легкою. Турбота, відповідальність, важка праця — до всього цього я звикла, але десь по дорозі втратила себе. Тепер мене називають жадібною, безсердечною бабусю, хоча я лише раз відмовилася бути зручною для всіх. Розповім свою історію не для того, щоб мене судили, а щоб ви зрозуміли: за кожною «відмовницею» стоїть не жадоба, а втома, яку ніхто не помічає.
Наша хата біля моря в Затці багатьом здається ідилією. Простора, затишна, з садом та альтанкою. Але мало хто знає, якою ціною вона нам дісталася. Батьки залишили нам старий, напівзруйнований сарай. Ми з чоловіком роками відбудовували його — цеглу за цеглиною, кімнату за кімнатою, своїми руками, без чиєїсь допомоги. Зробили прибудову, провели воду, газ, збудували господарські приміщення.
Так, зараз у нас невеликий бізнес. Влітку, коли до нас їдуть відпочивальники, ми здаємо все — навіть свою кімнату. Самі ночуємо у коморі, на розкладалках. Люди платять не лише за житло, а й за домашню їжу. Я варю, прибираю, перестилаю ліжка, зустрічаю гостей і проводжаю їх. До серпня я вже не пам’ятаю, коли останній раз нормально спала чи поїла.
Але я не скаржусь. Адже саме ці літні місяці годую нас увесь рік. Майже все віддаємо доньці та зятю — вони платять іпотеку, і ми радіємо, що можемо їм допомогти. Ми вже не молоді, здоров’я не те, але тримаємось.
А тепер — про головне.
Недавно донька повідомила, що вони з чоловіком їдуть до Туреччини. Радість? Так. Але додала між рядків: «А свата приїдуть до вас влітку, відпочинуть біля моря. Вони ніколи не були на курорті. Мам, прийміть їх гарно, тільки не беріть грошей, вони ж пенсіонери». Я оніміла.
Свата? Ті самі, які навіть не подзвонили, коли ми з чоловіком лежали із ковідом, а будівництво стояло? Ті, що на весіллі доньки відсиділи годину — і тут же поїхали? Ті, що вісім років про нас не згадували, поки не з’явилася можливість «безкоштовного моря»?
Я заглянула у блокнот — усі дати заброньовані ще з січня. Навіть нашу кімнату зайняла сім’я з немовлям. Нам з чоловіком доведеться ночувати у наметі. І серед цього хаосу, гостей, вічної нестачі сну — де я маю розмістити двох літніх людей, яким потрібен комфорт і спокій?
Я не проти родини. Але, вибачте, це не санаторій, а наш єдиний заробіток. Іншого доходу немає. Туристи після пандемії ще не повернулися, ми тільки починаємо вилазити з боргів. І ось — ще й це.
Я сказала доньці, що не зможу. Що сил немає. На мене обрушився шквал обурення. Чоловік образився: «Це ж наша родина». Зять докоряв: «Соромно перед моїми батьками». Сусіди пошепки обмовляють: «Зажерлася — тепер нікого не пускає». А донька… донька просто мовчить. І я зрозуміла — у всіх очах я більше не жінка, яка рятувала всіх, а скупа бабуся, обвішана «золотом» із зароблених за літо гривень.
Я сиділа вночі на ґанку, слухала, як шаленіє море, і плакала. Я втомилася бути хорошою. Втомилася віддавати все, а отримувати натомість лише вимоги. Ніхто не запитав, як я почуваюся. Ніхто не запропонував допомогти. Нікому не спало на думку, що я можу просто не впоратися.
Тепер я думаю: залишитися при своєму — і стати вигнанкою. Або поступитися — і знову стерти себе до нуля, аби всім було добре.
Скажіть, що б ви обрали?
