Щоденник
Мене звуть Ганна Михайлівна, мені шістдесят два, і вже кілька років мене гризе думка, що я стала чужою для свого сина. А все через його дружину — мою невістку Олену, яка робить усе, щоб викреслити мене з їхнього життя. І знаєте, що найболючіше? Я їй ніколи нічого поганого не зробила. Ні слова, ні погляду, ні докору. Лише добро, турбота та щирі почуття. А натомість — мовчання. Холод. Замкнені двері.
Коли син Богдан сказав, що одружується, я, звичайно, захотіла познайомитись з його обраницею. Завжди мріяла прийняти дружину сина як рідну доньку — з ласкою і повагою. Але він тоді ніяково відповів:
— Мам, Оленка ще не готова. Хвилюється.
Я зрозуміла. Буває ж, подумала. Може, дівчина сором’язлива. Та коли почали готуватись до весілля, я вже не стерпіла. Сказала синові прямо:
— Невже побачу твою наречену лише на весіллі? Хіба я якась далека тітка?
Богдан, хоч і неохоче, але умовив Олену зайти до мене. Я чекала. Хвилювалась. Приготувала обід, сервірувала стіл, купила квіти — щоб створити затишок. А натомість… Олена просиділа мовчки. Жодної усмішки, погляду, навіть «дякую». Увесь вечір вона ледве вимовила кілька слів. Наче її силоміць привели. Я списала це на хвилювання, але в серці вже закралася тривога.
Після весілля вони оселились окремо. Молодці — оформили іпотеку, купили двокімнатну у Тернополі. Я не лізла, не нав’язувалась. Жили — і добре. А потім, за півтора року, народився Юрко. Моє сонечко, моя радість.
Сподівалась, що з народженням онука ми з Оленою станемо ближчими. Адже не може ж жінка, ставши матір’ю, бути такою байдужою. Та вийшло ще гірше. Тепер, коли дзвоню і кажу, що хочу приїхати, Олена сухо відповідає:
— Нас не буде. Їдемо у гості.
А потім Богдан ненароком зізнається, що вони весь день були вдома. І я розумію — мене просто не хочуть бачити.
Але я не здавалась. Купувала Юркові іграшки, книжки, одяг. Привозила фрукти, домашнє печиво, намагалась підтримати, додати трішки тепла. Адже в них іпотека, труднощі, Олена у декреті… Та все марно. Коли приходжу, вона навіть не вітається. Просто йде до кімнати й зачиняє двері.
Я сиджу на кухні з сином та онуком. П’ємо чай, граємось, спілкуємось. А вона — наче нас немає. Як так можна? Адже я їй лише добра бажаю! Ніколи не образила, не критикувала. Навпаки — завжди хвалила, допомагала, не лізла з порадами. Чому ж тоді я для неї як чужа?
Може, боїться, що я втручатимусь? Та я ж не така! Просто хотіла бути частиною їхньої родини, ділити радощі, підтримати. Хіба це погано?
Вже не знаю, як мені бути. Їхати туди більше немає сили, але й без онука — серце болить. Я люблю свого сина. Люблю його сім’ю. Але, мабуть, не всім потрібна моя любов…
І все ж, я не здаюсь. Сподіваюсь, що колись Олена вийде з кімнати, сяде за стіл і скаже: «Заходьте, мамо Ганно. Ми вам раді». Хоч би дочекатись того дня…
