«Я їй ані слова поганого не сказала, та вона — наче чужа»: як невістка віддалила від мене й сина, й онука
Мене звуть Ганна Іванівна, мені шістдесят два, і вже не перший рік я страждаю від думки, що стала чужинкою у житті власного сина. А все тому, що його дружина — моя невістка Олеся — робить усе, щоб викреслити мене з їхньої родини. І знаєте, що найболючіше? Я їй нічого поганого не зробила. Ані слова. Ані погляду. Ані докору. Лише добро, турбота й щире бажання бути близькою. Та у відповідь — мовчання. Холод. Замкнуті двері.
Коли мій син Андрій повідомив, що має намір одружуватися, я, звичайно, захотіла познайомитися з його вибранкою. Завжди мріяла, що прийму дружину сина як рідну доньку — з любов’ю, повагою й теплом. Та Андрій тоді соромливо сказав:
— Мамо, Леся поки не готова. Вона боїться.
Я зрозуміла. Та мало що буває, подумала. Може, дівчина сором’язлива. Але коли почали готуватися до весілля, я вже не витримала. Прямо запитала сина:
— Я що, побачу твою дружину лише на весіллі? Я ж не чужа тітка з вулиці!
Тоді Андрій, з мукою, але все ж умовив Олесю заїхати до мене. Я чекала. Хвилювалася. Приготувала смачний обід, накрила стіл, купила квіти — щоб якось розігріти серце. А у відповідь… Олеся просиділа мовчки. Ані усмішки, ані погляду, ані «дякую». За весь вечір вона не промовила й десяти слів. Ніби її сюди силоміць привели. Я списала це на хвилювання. Та серце вже стиснулося.
Після весілля вони оселилися окремо. Молодці — оформили іпотеку, купили двокімнатну у Львові. Я не лізла, не нав’язувалася. Живуть — і слава Богу. А потім, за півтора роки, народився Ярослав. Моє сонечко, моя радість.
Я сподівалася, що з появою онука ми з Олесею станемо ближчими. Адже жінка, ставши матір’ю, не може бути такою холодною. Але стало ще гірше. Тепер, коли дзвоню й кажу, що хочу завітати, Олеся відповідає сухо:
— Нас не буде. Ми поїдемо.
А потім син мені каже, що вони весь день були вдома. І я розумію — мене просто не хочуть бачити.
Та я не здавалася. Купувала онукові іграшки, книжки, одяг. Привозила фрукти, домашнє печиво, намагалася підтримати, дарувати хоч трохи тепла. Адже у них іпотека, труднощі, Олеся у декреті… Та все марно. Коли приїжджаю, вона навіть не вітається. Просто йде до кімнати й зачиняє двері.
Я сиджу на кухні з сином і онуком. П’ємо чай, граємося, розмовляємо. А вона — ніби нас немає. Як так можна? Я ж іду до неї з добром! Ніколи не образила її. Ні підозри, ні критики. Навпаки — завжди хотіла допомогти, похвалити, не лізти з порадами. То чому я для неї — як чужа?
Може, вона боїться, що я буду втручатися? Та я ж не така! Я просто хотіла бути частиною їхньої родини, ділити радість, підтримати у важку хвилину. Що в цьому поганого?
Вже не знаю, як мені бути. Не хочеться їхати, але й онука не бачити — серце боліє. Я люблю свого сина. Люблю його сім’ю. Але, мабуть, не всім потрібна моя любов…
Та я все ще вірю. Колись Олеся відчинить двері, вийде на кухню, сяде з нами за стіл і скаже: «Заходьте, мамо Ганно. Ми вам раді». Хоч би дочекатися того дня…
