**Коли чужий стає рідним: історія людини без імені та жінки, яка повернула його до себе**
— Жодних документів? Ні паспорта, ні навіть імені? — Наталка Петрівна насупила брови, вдивляючись у медичну картку. Голос її був рівним, але в очах читалася тривога.
— Нічого, — похитала головою літня санітарка. — Знайшли його на лавці в парку. Тієї ночі був мороз за двадцять, температура тіла майже критична. На потилиці синця — мабуть, вдарився. Але головне — живий, це вже диво.
Наталка перевела погляд на пацієнта — чоловік років сорока, з блідим обличчям і сивиною в щетині. Лежав під капельницею, дихав рівно, виглядав акуратно. Зовсім не схожий на бездомного. Доглянуті руки, підстрижені нігті — точно не бродяга.
— П’яту добу тут. Поліція перевіряє бази — нічого не знайшли. Якщо не з’ясуємо, хто він, через тиждень відправимо до соццентру, — зітхнув лікар.
— Можна я з ним поговорю? — несподівано для себе сказала Наталка. Її щось тривожило. Інтуїція? Чи щось інше.
— Доброго ранку. Як самопочуття? — увійшла вона в палату з усмішкою.
— Дякую, краще. Знаєте, сьогодні снилося… нібито я йду полем. Рослини дивні, незвичайні. Я торкаюся їхніх листків, розглядаю… — його голос був м’яким, спокійним.
— Це добре, — Наталка виміряла тиск. — Можливо, пам’ять починає повертатися. Як мені вас називати?
Чоловік замислився.
— Богдан… Здається, мене звуть Богдан.
Через кілька днів він сидів на ліжку, опустивши очі.
— Завтра виписують. І знаєте, що страшно? Не те, що не пам’ятаю минулого… А те, що не знаю, куди тепер йти. Хто я, навіщо, де моє місце?
Наталка довго дивилася в його сірі, спокійні очі, і раптом сказала:
— У мене є вільна кімната. Поживете у нас. Поки не визначитеся.
— Ти кого це в хату привела?! — обурювався її син Ярослав. — Мам, це ж ніхто! Він сам себе не знає!
— Іноді треба просто повірити, — тихо відповіла Наталка. — Я відчуваю, що він не небезпечний. Навпаки — йому страшніше за нас.
Богдан намагався не заважати. Вставав рано, їв окремо, мив посуд, прибирав, підфарбовував полицю, лагодив кран. Був у домі, але — ніби тінь. Майже привид.
Але одного разу, коли Ярослав прийшов із школи похмурим, усе змінилося.
— Завалив контрольну, — буркнув він.
— Хочеш, допоможу? — запропонував Богдан. — Алгебра — це мова. Якщо зрозуміти, все стає простим.
Крізь сумнів підлітка пробилася іскра надії. Через дві години Ярослав уже слухав Богдана із захопленням:
— Ви, мабуть, вчитель?
— Не знаю… Але дякую.
Пізніше Іринка, подруга Наталки, розповідала у захваті:
— Твій Богдан врятував мій бізнес! У клієнта в офісі квіти почали гинути — він за два дні знайшов причину. Сказав, що у воді був неправильний склад. Він ніби з рослинами розмовляє!
— Може, він ботанік? — здивувалася Наталка.
— Він сам не знає. Але розказує про них — як про живих. Не просто доглядає — відчуває.
Одного вечора Ярослав підбіг до Наталки:
— Мам, він грає на фортепіано! Просто підійшов — і заграв. «Місячну сонату». Я такого ще не чув!
— Я не грав раніше, — зніяковіло сказав Богдан. — Просто пальці згадали.
Вночі він ходив по кімнаті, не знаходячи спокою.
— Я відчуваю, що все близько. Обличчя, місця, запахи… але ніби німий фільм. Без звуку. І без світла.
Пройшло три місяці.
Одного разу, повертаючись з базару, незнайомець гукав їм:
— Олег! Це ж ви! Олег Вернигора!
— Ви помилилися, — швидко відповіла Наталка. — Його звуть Богдан.
— Ні! Це Олег Вернигора, доцент. Ботанік. Ми бачилися на конференції рік тому!
Богдан мовчав. Потім прошепотів:
— Я не знаю… Можливо. Але боюся дізнатися. А якщо в минулому — щось жахливе?
Ввечері подзвонили. На порозі стояв стрункий чоловік:
— Василь Коваль. Приватний детектив. Я шукаю вченого — ботаніка, зник рік тому. Вас упізнали й повідомили мені.
Богдан мовчки вийшов.
— Ви — Олег Вернигора?
— Не знаю. У мене амнезія.
Детектив подав фото. На ньому — він. Але інший. Строгий зачіс. Окуляри. Поруч — жінка з холодним поглядом.
— Це ваша дружина. Мар’яна. Вона найняла мене.
Коли Наталка залишилася з Богданом, він прошепотів:
— Я не пам’ятаю її. І не хочу пам’ятати. Якби це було кохання — хіба можна забути?
Пізніше Мар’яна прийшла сама. Холодна, зібрана. Не поцілувала. Не обняла. Просто сіла.
— Ти їдеш зі мною.
— Я ще не готовий, — твердо відповів він.
— Ми поїдемо завтра. Годі цих ігор.
— А хто такий Руслан Демиденко?
— Звідки ти знаєш?! — вперше в її голосіВона зблідла, немов побачила привида, а Богдан, не зводячи з неї очей, тихо додав: “Тепер я сам знайду всі відповіді”.
