Як Нинка готувалася до весілля

Жодна душа в селі не могла зрозуміти Мартиних невдач у коханні. Дівчина як з картинки – розумна, статна, працьовита, ветлікар у великому агрохолдингу. Мабуть, корінь проблеми в тому, що вона була прийшлою. І чого кривдити, відрізнялась Марта від місцевих.
“Коли б Мартонька свій віночок трохи спустила, може б і чоловік у хаті з’явився. Гарних, звісно, не знайдеш, та хоч якась мужицька істота”, – почала Катерина з Капличок, збираючи вечірній гурт бабусь на призьбі. Вона завжди перша заводила про чужий плід. У селі всі події вона знала ще до того, як вони ставалися.
Та завжди знаходився опонент – Софія з Вербиці. Дружили від юності, стільки ж і сперечалися. Якщо Софія казала “біле”, Катерина з піною доводила “чорне”.
Баби одразу звернулися до Софії, чекаючи продовження комедії. Вона не зволікала.
“Та що за новини? Щоб у хаті смерділо брудними шкарпетками, треба себе переступити. Ні, дівоньки, ви її послухайте! І нічого від чоловіка не треба, аби тільки сморід розносився, а баба працювала. Тьху, краще вже з віночком!”
Катерина аж почервоніла.
“Та що ти мелеш-намелеш, не розуміючи? Бабі належить з чоловіком жити! Щоб мужик у хаті був!”
“Та поясни мені, навіщо? Сама ж кажеш, залишилися лише нікчеми! Чи для догляду?”
Катерина не витримала, зірвалася.
“Ото дурна баба! А дитину народжувати треба?”
“Це ти дурна баба! Дитину народиш, а потім тягни на собі цього так званого чоловіка все життя! Чи не легше до міста з’їздити, знайти нормального, гарного, та й зробити ту саму дитину? І не годувати дармоїда-пияку вік-вічний, а жити для себе?”
Баби ахнули. Найзапекліші суперечки виникали саме на ґрунті моралі. Одного разу посварилися на місяць. Навіть на призьбу не виходили. Бабам було неймовірно нудно. А справа була в тому, що Катерина втратила чоловіка двадцять років тому, а Софія пережила трьох, і зараз до неї залицявся колишній пекар Василь, запропонуючи об’єднати господарства. Софії трохи за сімдесят, Василеві – під вісімдесят, та нічого.
Тож підруги завжди мали протилежні думки на цю тему.
І зараз могло дійти до великого скандалу, якби поруч не з’явилась об’єктивна причина.
“Добридень, дівчатка!”
Марта зупинилась і усміхнулась до старушок.
“Здоровенькі були, Марто! Прямуєш з міста?”
“З міста, Софіє Григорівно. Я, до речі, привезла краплі від бліх, тож скажіть, у кого кіт чешаться, забіжу закапаю.”
“Ой, Марто, у кішок положено бути блохам!”
“Та що ви, Катерино Петрівно! Сучасні краплі – один раз закапав, півроку можете свого кудлатого з ліжка не зганяти.”
Тут знову вступила Софія. З погордою глянувши на приятельку, промовила:
“Мартонько, дякую, забігай до мене. Я, на відміну від деяких зацвілих на згарищах минулого, розумію користь. А на таких не зважай, не здивуюся, якщо вони й миються з миски для діжки.”
Софія затряслась від сміху. Катерина аж посиніла від злості.
Марта усміхнулася. За шість років у селі вона звикла, що особистого життя тут немає й бути не може, є лише громадське. Спочатку переживала, ображалася, а потім зрозуміла – це абсолютно нормально. Краще образитись, коли про тебе не говорять – значить, як особистості немає, пусте місце.
***
Марта приїхала сюди за покликом серця. Міська дівчина, вона з дитинства мріяла жити в селі, лікувати коней, корів та всю животину. Твердила, що тварини – найвірніші й добріші істоти. Просто не можуть сказати, що болить.
Побачивши оголошення про вакансію ветлікаря у новому аг
Марта глибоко зітхнула, стряхуючи пил нерозумних надій, і зайшла у свою затишну хату, де на порозі її вже чекав весело попискуючи улюблений порося Хома, готовий ділити теплу солому та щирі почуття без умов і претензій.