Двадцять років разом. Двадцять років однієї прізвища, однієї домівки, однієї дороги на роботу. А тепер — окремі обіди. Не просто різні страви — різні холодильники. Різні каструлі. Навіть сіль у кожного своя. Ось до чого дійшло.
Спочатку були сварки — бурхливі, з криками і хлопанням дверима. Потім — мирення, втомлені й безрадісні. Потім… нічого. Ні сварки, ні мирення. Пустка. Вона спала у маленькій кімнаті, де колись був кабінет. Він — у спальні, яка лишилася з тих часів, коли були «ми». А тепер — просто двоє людей, що ділять одну хату.
Про розлучення ніхто не говорив. Навіщо? Здавалося, і так усе зрозуміло. Він жив своїм життям. Вона — своїм. Він їздив сам на відпочинок у Карпати, де зустрів жінку. Оксана. Усміхнена, спокійна. Вона писала йому листи. Він відповідав. Там були слова, яких удома вже давно не чули: «розумію», «чекаю», «бережи себе». Йому здавалося, що нарешті з’явився сенс.
А вона… Вона просто мовчала. Дивилася у вікно. Прала сорочки. Приходила з роботи й не вмикала телевізор — щоб не заважати. Готувала собі окремо — кашу, салат, іноді рибу. Говорити було ні про що. Адже коли все вже сказано, залишається тиша. А в цій тиші — біль, яку вже ніхто не хоче ні ділити, ні лікувати.
І от ранок. Звичайний, як завжди. Січень, легкий мороз, за вікном — хруст снігу. Вона встала раніше. На кухні — прохолодно. Наділа старий халат з відірваною ґудзикою, запалила плиту. Поставила маленьку пательню, ту саму, що подарували ще на новосіллі. На ній — одне яєчко. Маленьке. Акуратне, з жовтим серцем посередині. Наче символ. Наче спогад.
Вона стояла біля плити, крихітна, худесенька, з втомленим «химічним» завитком на голові, і дивилася, як білок повільно біліє по краях. І раптом у дверях кухні з’явився він. Сонний, неголений, з чашкою в руці. Хотів налити собі чаю. Нічого особливого.
Але її погляд був особливий. Сумний. Тихий. І в ньому — ні докору, ні претензії. Тільки прохання. Майже дитяче. Вона, трохи піднявши пательню, запитала:
— З’їси яєчко?
Так просто. І так страшно.
Він завмер.
Наче хтось обізвав спогади, і вони впали на нього, як лавина. Кімната у гуртожитку у Львові. Один матрац. Одна каструля. Яйце — на двох. Одна виделка, одна склянка. І вона — дівчинка з хвостиком, сміючася, що підбігала до нього в халатику з квітами. І її голос: «Біжи, поки не охолоне!»
Тоді вона дивилася не з болем — з іскоркою. Ніжна, закохана, зухвала. А він — щасливий. Без копійки в кишені, але з відчуттям, що все попереду.
А тепер — два холодильники. Два ліжка. Два життя.
Він поставив чашку на стіл. Підійшов. Обережно взяв у неї пательню і поставив назад на плиту. А потім — обійняв. Мовчки. Міцно. Ніжно.
Вона не одразу зрозуміла. Застигла. Навіть не дихала.
Він шепотів:
— Пробач. Не знаю, що зі мною було. Наче хмара в голові. Наче сон. Але я прокинувся. Тільки зараз. Пробач.
Вона не відповідала. Просто вткнулася чолом йому в груди. А він… можливо, плакав. Вона не бачила. Він був високий, а вона — маленька. І їй не треба було бачити. Вона відчувала.
А на плиті лишилося те саме яєчко. Самотнє, з золотим жовтком, у маленькій пательні.
Життя — дивна річ. Іноді все руйнується. Але іноді — згадується. Серце пам’ятає те, що розум забуває. Іноді досить одного погляду. Одного запитання. Одного яєчка.
Іноді любов — це просто пестливе слово. Здається маленькою. Словечко, жест, пательня. Але вона — велика. Просто заховалася у побуті, у втомі, у мовчанні.
І якщо одного разу вона вигляне, зовсім крихітна — хапай її. Не відпускай. Бо саме вона — справжня.
