На 65-му році життя ми усвідомили, що стали непотрібними для дітей. Як прийняти це і почати жити для себе?
Мені 65, і вперше в житті я стикаюся з гірким питанням: невже наші діти, для яких ми з чоловіком пожертвували всім, викинули нас зі свого життя, як старі непотрібні речі? Наші троє дітей, яким ми віддали молодість, сили, останні гривні, отримали від нас усе, що хотіли, і пішли, навіть не обернувшись. Син не відповідає на дзвінки, а я дивуюсь: невже жоден з них не подасть нам склянку води, коли ми зовсім постаріємо? Ця думка пронизує серце, мов ніж, залишаючи порожнечу.
Я вийшла заміж у 25, в маленькому містечку під Києвом. Мій чоловік, Сергій, був моїм однокласником, впертим романтиком, який роками добивався моєї уваги. Він вступив у той самий університет, щоб бути поруч. Через рік після скромного весілля я завагітніла. Народилася наша перша дочка. Сергій кинув навчання, аби працювати, а я взяла академічну відпустку. Це були важкі часи — він пропадав на будівництві з ранку до ночі, а я вчилася бути матір’ю, паралельно намагаючись не завалити іспити. Через два роки я знову завагітніла. Довелося перевестися на заочне навчання, а Сергій брав усе більше змін, щоб прогодувати нас.
Ми витримали, незважаючи на всі труднощі, і виростили двох дітей — старшу дочку Ларису та сина Антона. Коли Лариса пішла до школи, я нарешті влаштувалася на роботу за фахом. Життя почало налагоджуватися: Сергій знайшов стабільне місце з доброю зарплатнею, ми облаштували квартиру. Але тільки ми видихнули, як я дізналася, що чекаю третю дитину. Це був новий удар. Сергій працював ще більше, щоб утримати родину, а я залишилася вдома з маленькою Надією. Як ми справилися, досі не розумію, але крок за кроком повернули собі тверду землю під ногами. Коли Надія пішла до першого класу, я вперше відчула полегшення — ніби гора з плечей зійшла.
Проте випробування не закінчилися. Лариса, ледве вступивши до інституту, оголосила, що виходить заміж. Ми не відмовляли — самі ж одружилися молодими. Весілля, допомога з житлом — усе це вичавило з нас останні заощадження. Потім Антон захотів своє житло. Як відмовити синові? Взяли кредит, купили йому помешкання. На щастя, він швидко влаштувався у велику компанію, і ми зітхнули спокійніше. А от Надія у випускному класі приголомшила нас мрією навчатися за кордоном. Це був важкий удар по гаманцю, але ми зібрали гроші, зціпивши зуби, і відправили її через океан. Вона полетіла, а ми залишилися одні в порожньому домі.
З роками діти все рідше з’являлися на порозі. Лариса, хоча й жила в нашому місті, заходила раз на півроку, відмахуючись від запрошень. Антон продав квартиру, купив нову в Києві й приїжджав ще рідше — раз на рік, якщо пощастить. Надія, закінчивши навчання, залишилася за кордоном, будуючи там своє життя. Ми віддали їм усе — час, здоров’я, мрії, а в результаті стали для них пустим місцем. Ми не чекаємо від них грошей чи допомоги — Боже борони. Хочемо лише дрібку тепла: дзвінка, візиту, доброго слова. Але й цього немає. Телефон мовчить, двері не відчиняються, а в грудях зростає холодне почуття самотності.
Тепер я сиджу, дивлячись у вікно на осінній дощ, і думаю: невже це все? Невже ми, які віддали дітям кожен подих, приречені на забуття? Можливо, час перестати чекати, поки вони згадають про нас, і повернутися до себе? У 65 років ми з Сергієм стоїмо на роздоріжжі. Попереду — невідомість, але десь там, за обрієм, мерехтить надія на щастя — наше власне, а не чиєсь. Ми все життя ставили себе на останнє місце, але хіба ми не заслужили бодай краплю радості для себе? Я хочу вірити, що так. Хочу навчитися жити заново, для нас двох, поки ще б’ються наші серця. Як прийняти цю порожнечу і знайти в ній світло? Як ви думаєте?
