У невеликому будиночку на околиці Львова, де кожен куток зберігає спогади про бурхливу молодість, 65-річна Оксана сиділа за келихом холодного чаю, дивлячись у порожнечу. Вперше в житті її серце стискалося від гіркої правди: троє дітей, яким вона з чоловіком присвятила все — час, сили, заощадження, — пішли у своє життя, залишивши батьків самотніми. Син навіть не бере трубку, коли вона дзвонить. Іноді у її голові лунає страшне питання: хіба жоден з них не подасть їм склянку води, коли старость остаточно візьме своє?
Оксана вийшла заміж у 25 років. Її чоловік, Богдан, був її шкільним другом, який роками добивався її серця. Він вступив до того ж інституту, щоб бути поруч. Через рік після скромного весілля Оксана завагітніла. Їхня перша донька, Соломія, народилася, коли життя ще не було готове до таких змін. Богдан кинув навчання, щоб працювати, а Оксана взяла академвідпустку.
То були важкі роки. Богдан пропадав на роботі, інколи цілими днями, а Оксана вчилася бути матір’ю, одночасно намагаючись закінчити інститут. Через два роки вона знову завагітніла. Довелося перейти на заочне навчання, а Богдану — працювати ще більше, щоб прогодувати сім’ю.
Незважаючи на труднощі, вони виростили двох дітей: старшу Соломію та молодшого сина Ярослава. Коли Соломія пішла до школи, Оксана нарешті знайшла роботу за фахом. Життя почало налагоджуватися: Богдан отримав стабільну посаду з хорошою зарплатою, вони облаштували невелику квартирку. Але ледь вони зітхнули вільніше, як Оксана дізналася, що чекає третьої дитини.
Народження молодшої доньки, Даринки, стало новим випробуванням. Богдан брався за будь-які підробітки, щоб забезпечити сім’ю, а Оксана присвятила себе малечі. Як вони впоралися, вона досі не розуміє, але поступово життя увійшло в колію. Коли Даринка пішла до першого класу, Оксана відчула полегшення, ніби гора з плечей звалилася.
Але труднощі не закінчилися. Соломія, ледь почавши навчання у університеті, оголосила, що виходить заміж. Оксана й Богдан не стали її відмовляти — самі ж одружилися молодими. Організація весілля та допомога з купівлею квартири для молодої пари вимотали їх і спустошили заощадження.
Ярослав теж захотів своє житло. Батьки не могли відмовити синові, і, взявши черговий кредит, купили йому квартиру. На щастя, Ярослав швидко знайшов роботу у великій компанії, що трохи заспокоїло Оксану.
Коли Даринка закінчувала школу, вона поділилася мрією — вчитися за кордоном. Це був важкий період: грошей ледь вистачало, але Оксана й Богдан зібрали все, що могли, і відправили доньку на навчання до Європи. Даринка поїхала, а їхній дім спустів.
З роками діти все рідше з’являлися в батьківському домі. Соломія, хоч і жила у Львові, заходила лише час від часу, посилаючись на зайнятість. Ярослав продав свою квартиру, купив нову у Києві та приїжджав раз на рік, якщо не рідше. Даринка, закінчивши навчання, залишилася за кордоном, будучи свою кар’єру.
Оксана й Богдан віддали дітям усе: молодість, час, гроші, мрії. А натомість отримали порожнечу. Вони не чекають від дітей фінансової допомоги чи догляду. Їм потрібне лише одне — щоб вони подзвонили, приїхали, сказали добре слово. Але, здається, це залишилося в минулому.
Тепер Оксана сидить біля вікна, дивлячись на засніжений двір, і думає: може, настав час перестати чекати? Може, у 65 років вони з Богданом заслужили право на щастя, про яке завжди думали в останню чергу?
Але як відпустити цю біль? Як прийняти, що діти, заради яких вони жертвували усім, пішли, не озирнувшись? Оксана згадує, як колись мріяла подорожувати, читати книжки, просто жити для себе. Але роки пішли на турботу про інших. І тепер, стоячи на порозі старості, вона відчуває, що життя ніби вислизає з рук.
Богдан мовчить, але Оксана бачить у його очах ту ж тугу. Він, як і вона, віддав дітям усе, що мав, і тепер не знає, як заповнити порожнечу. Вони не хочуть бути тягарем, але й жити в очікуванні дзвінка, який, можливо, ніколи не роздасться, стає нестерпно.
— Може, нам пора почати жити для себе? — тихо говорить Оксана, стискаючи руку чоловіка. — Поїхати до моря, як мріяли? Чи просто гуляти ввечері, не думаючи, хто подзвонить?
Богдан дивиться на неї, і в його очах мигтить іскра.
— Може, і пора, — відповідає він. — Ми ж ще живі.
Але в глибині душі Оксана боїться: раптом вони вже відвикли жити для себе? Раптом усе, що в них залишилося, — це спогади про те, як вони були потрібні? І все ж, дивлячись на чоловіка, вона вирішує: вони спробують. Вони знайдуть у собі сили почати спочатку, навіть якщо це здається неможливим.
