У сімдесять років ми зрозуміли, що наші діти вже не потребують нас. Як змиритися з цим і почати жити для себе?
У невеликому будиночку на околиці Львова, де кожен куточок нагадує про бурхливу молодість, 65-річна Оксана сиділа за чашкою холодного чаю, дивлячись у нікуди. Вперше в житті її серце стискалося від гіркої правди: троє дітей, котрим вона з чоловіком віддали все — час, сили, заощадження, — пішли своїм шляхом, залишивши батьків наодинці. Син навіть не піднімає трубку, коли вона дзвонить. Часом у голові виникає страшне питання: чи хтось із них подасть їм ковток води, коли старість остаточно візьме своє?
Оксана вийшла заміж у 25 років. Її чоловік, Богдан, був шкільним другом, який роками добивався її серця. Він вступив до того ж інституту, аби бути поряд. Через рік після скромного весілля Оксана завагітніла. Їхня перша донька, Марічка, народилася, коли життя ще не було готове до таких змін. Богдан кинув навчання, аби працювати, а Оксана взяла академвідпустку.
Ті роки були важкими. Богдан пропадав на роботі, інколи цілими днями, а Оксана вчилася бути матір’ю, паралельно намагаючись закінчити інститут. Через два роки вона знову завагітніла. Довелося перейти на заочне навчання, а Богдану — працювати ще більше, щоб прогодувати родину.
Незважаючи на труднощі, вони виростили двох дітей: старшу Марічку та молодшого сина Тарасика. Коли Марічка пішла до школи, Оксана нарешті знайшла роботу за фахом. Життя почало налагоджуватися: Богдан отримав стабільну посаду з доброю зарплатою, вони облаштували невелику квартирку. Але ледь вони зітхнули вільніше, як Оксана дізналася, що чекає третю дитину.
Народження молодшої доньки, Олесі, стало новим випробуванням. Богдан брався за будь-яку підробіток, аби забезпечити родину, а Оксана присвятила себе малюкові. Як вони впоралися, вона досі не розуміє, але поступово життя увійшло в колію. Коли Олеся пішла до першого класу, Оксана відчула полегшення, ніби гора з плечей впала.
Проте труднощі не закінчилися. Марічка, ледь почавши навчання в університеті, оголосила, що виходить заміж. Оксана та Богдан не стали її відмовляти — адже самі одружилися молодими. Організація весілля та допомога з купівлею квартири для молодої пари вичавили з них усі сили й спустошили заощадження.
Тарасик теж захотів своє житло. Батьки не могли відмовити синові, і, взявши черговий кредит, купили йому квартиру. На щастя, Тарасик швидко знайшов роботу у великій компанії, що трохи заспокоїло Оксану.
Коли Олеся закінчувала школу, вона поділилася мрією — вчитися за кордоном. Це був важкий період: грошей ледь вистачало, але Оксана і Богдан зібрали все, що могли, і відправили доньку на навчання до Європи. Олеся поїхала, а їхній дім спустів.
З роками діти все рідше з’являлися в батьківському домі. Марічка, хоча й жила у Львові, заходила лише час від часу, посилаючись на зайнятість. Тарасик продав свою квартиру, купив нову в Києві та приїжджав раз на рік, якщо не рідше. Олеся, закінчивши навчання, залишилася за кордоном, будучи власну кар’єру.
Оксана та Богдан віддали дітям усе: молодість, час, гроші, мрії. А натомість отримали порожнечу. Вони не чекають від дітей фінансової допомоги чи догляду. Ім потрібне лише одне — щоб вони подзвонили, приїхали, сказали добре слово. Але, здається, це залишилося в минулому.
Тепер Оксана сидить біля вікна, дивлячись на засніжений двір, і думає: може, настав час перестати чекати? Може, у сімдесять років вона з Богданом заслужили право на щастя, про яке завжди думали в останню чергу?
Але як відпустити цей біль? Як змиритися, що діти, заради яких вони жертвували усім, пішли, не озирнувшись? Оксана згадує, як колись мріяла подорожувати, читати книги, просто жити для себе. Але роки пішли на турботу про інших. І тепер, стоячи на порозі старості, вона відчуває, що життя ніби вислизає з рук.
Богдан мовчить, але Оксана бачить у його очах ту саму тугу. Він, як і вона, віддав дітям усе, що мав, і тепер не знає, як заповнити порожнечу. Вони не хочуть бути тягарем, але й жити в очікуванні дзвінка, який, можливо, ніколи не почується, стає невиносимо.
— Може, нам уже час почати жити для себе? — тихо промовляє Оксана, стискаючи руку чоловіка. — Поїхати до моря, як мріяли? Чи просто гуляти ввечері, не думаючи, хто зателефонує?
Богдан дивиться на неї, і в його очах мигтить іскорка.
— Може, і час, — відповідає він. — Адже ми ще живі.
Але глибоко в душі Оксана боїться: а раптом вони вже розучилися жити для себе? Раптом усе, що в них залишилося, — це спогади про те, як вони були потрібні? І все ж, дивлячись на чоловіка, вона вирішує: вони спробують. Вони знайдуть у собі сили почати нановоВони мовчки подивилися один на одного, і в цю мить усі сумніви розтанули, бо зрозуміли: їхнє життя лише починається.
