На 65 років ми зрозуміли, що більше не потрібні дітям. Як прийняти це і почати жити для себе?
Мені 65, і вперше в житті переді мною постає гірке питання: невже наші діти, заради яких ми з чоловіком жертвували усім, викинули нас зі свого життя, як старі нікому не потрібні речі? Троє наших дітей, яким ми віддали молодість, сили, останні копійки, отримали від нас усе, що хотіли, і пішли, навіть не озирнувшись. Син не відповідає на дзвінки, і я ловлю себе на думці: невже жоден з них не подасть нам склянку води, коли ми зовсім постаріємо? Ця думка проникає в серце, мов ніж, і залишає лише порожнечу.
Я вийшла заміж у 25 років у невеликому містечку під Львовом. Мій чоловік, Сергій, був моїм однокласником, завзятим романтиком, який роками добивався моєї уваги. Він вступив до того ж університету, щоб бути поруч. Через рік після скромного весілля я завагітніла. Народилася наша перша донька. Сергій покинув навчання, щоб працювати, а я взяла академічну відпустку. Це були важкі часи — він проводив дні й ночі на будівництві, а я вчилася бути матір’ю, паралельно намагаючись не завалити іспити. Через два роки я знову завагітніла. Довелося перевестися на заочку, а Сергій брав усе більше змін, щоб прогодувати нас.
Ми вистояли, попри всі труднощі, і виростили двох дітей — старшу доньку Оксану та сина Андрія. Коли Оксана пішла до школи, я нарешті влаштувалася на роботу за фахом. Життя почало налагоджуватися: Сергій знайшов стабільне місце з хорошою зарплатою, ми облаштували квартиру. Але тільки ми полегшено зітхнули, як я дізналася, що чекаю третю дитину. Це був новий удар. Сергій працював ще більше, щоб утримати родину, а я залишилася вдома з маленькою Надійкою. Як ми впоралися, досі не розумію, але крок за кроком повернули собі тверду основу під ногами. Коли Надійка пішла до першого класу, я вперше відчула полегшення — ніби гора з плечей спала.
Але випробування не закінчилися. Оксана, ледве вступивши в інститут, оголосила, що виходить заміж. Ми не відмовляли — самі ж одружилися молодими. Весілля, допомога з житлом — усе це вичерпало наші останні заощадження. Потім Андрій захотів окрему квартиру. Як відмовити синові? Взяли кредит, купили йому житло. На щастя, він швидко влаштувався в велику компанію, і ми полегшено зітхнули. А от Надійка у випускному класі приголомшила нас мрією вчитися за кордоном. Це був важкий удар по кишені, але ми зібрали гроші, скриплячи зубами, і відправили її за океан. Вона поїхала, а ми залишилися одні в порожньому домі.
З роками діти все рідше з’являлися на порозі. Оксана, хоч і жила у нашому місті, заходила раз на півроку, відмахаючись від запрошень. Андрій продав квартиру, купив нову в Києві і приїжджав ще рідше — раз на рік, якщо пощастить. Надійка, закінчивши навчання, залишилася за кордоном, будуючи там своє життя. Ми віддали їм усе — час, здоров’я, мрії, а в результаті стали для них порожнім місцем. Ми не чекаємо від них грошей чи допомоги — боронь Боже. Хочемо лише крихти тепла: дзвінка, візиту, доброго слова. Але й цього немає. Телефон мовчить, двері не відчиняються, а в грудях росте холодне самотнє старіння.
Тепер я сиджу, дивлячись у вікно на осінній дощ, і думаю: невже це все? Невже ми, віддавши дітям кожен подих, приречені на забуття? Може, час перестати чекати, поки вони згадають про нас, і повернутися до себе? У 65 років ми з Сергієм стоїмо на роздоріжжі. Попереду — невідомість, але десь там, за горизонтом, маячить надія на щастя — наше, не чиєсь. Ми все життя ставили себе на останнє місце, але хіба ми не заслужили хоч краплі радості для себе? Я хочу вірити, що так. Хочу навчитися жити заново, для нас двох, поки ще б’ються наші серця. Як прийняти цю порожнечу і знайти в ній світло? Як ви думаєте?
