Олег повертався ввечері додому через курний сніг Києва після довгого робочого дня на заводі. Зима як типова тещина мясорубка: все навколо застигло, люди сунуться мов риби в акваріумі, кожному за щастя допертися до своєї квартири з балконом і старим килимом на стіні.
Ось він мимо гастроному проходить, а біля дверей собака. Дворняга, руда, старе хутро і ці очі…Як у дитини, яка на третьому поверсі загубила щось важливе.
Ну і чого ти тут сиди? буркнув Олег, хоча зупинився, сам не помітив як.
Собака кивнула так по-філософськи не просила ласки, ковбаси чи гривні на каву, просто дивилася.
“Господарів чекає, як всі ми кращих часів,” – подумав Олег і поволікся далі.
Та на другий, третій день та сама репетиція. Пес завів собі місце біля магазину, став його якоюсь живою вивіскою. Люди кидали шматочки батона, зрідка ковбаски, молодь інколи фотографували на телефон для Інстаграму #КиївськіДрузі.
Одного разу Олег присів біля неї.
А ти чий будеш? Господар десь загубився?
На диво, собака зробила тихий, розгублений рух до нього й ткнула носом у ногу. Олег на мить застиг. В голову полізло: “Коли я востаннє когось обіймав?” Після розлучення три роки тому лише подушка, телевізор і холодильник. А тепер ось…
Ладонька ти моя, видихнув зніяковіло. Де це імя взялося? Хоч плач.
Наступного ранку приніс сосиски. Через тиждень повісив у вайбер-чат жеківський оголошення: Знайдена собака! Люди, відгукніться!
Грошей не пропонували і по собаку не дзвонили. Як у тій пісні никто не позвонил.
Тиждень за тижнем Олег бігав на зміну інженером, а повертатись уже ж чекає натовп біля рідного гастроному.
Що трапилось? хапає сусідку тітку Ганю.
Пса збила машина. Ту руду. Везли на Лесі Українки, у ветклініку. Але ж там драть по повній три тисячі мінімум! А хто платить, бездомна ж вона.
Олег не довго думав. Кинув курточку на плече і бігом, набираючи швидкість, як у молодості під дощем у Ворзель.
Ветлікар сказав чесно:
Переломи, внутрішня кровотеча. Лікування влетить вам у копієчку, тисяча три, не менше. І шансів небагато…
Ви лікуйте, стиснув губи Олег. Скільки скажете, дам гривнями. Продам ящик зі старими гантелями, а лікуйте.
Виписали. Взяв додому. Вперше за три роки в квартирі на Позняках стало людяніше, ніж у маршрутці на Святошино.
Життя змінилося. Катастрофічно. Будильник більше не потрібен Лада легенько чмокає в долоню холодним носиком: Вставай, корпоративного пса вигулюй! І він встає, посміхається, мов студент на перерву.
Раніше було: розчиняєш каву, уточнюєш курс долара, свариш новини. А тепер Лада, повідок, парк.
Ну що, Ладаню, пішли на свіже повітря? казав він, і Лада виляла хвостом, як диригентка.
Оформили паспорт, зробили щеплення. У Лади офіційно була сімя. Олег все докази зберігав, наче гречану кашу в банку на випадок війни. А фото паспорта взагалі на заставці телефону!
Колеги почали косувати:
Олеже, ти що, з горілки на кефір перейшов? Помолодів!
Дійсно живішим відчув себе. Коли тебе люблять і ти комусь потрібен, навіть батарейка старого телефону менше сідати починає.
Лада виявилася з характером: трохи балакуча, надміру розумна, чула півслова. Сидить і терпляче чекає під дверима, коли він з роботи повертається, та ще й дивиться: “Де ти, шеф?”
Вечорами прогулянки під ліхтарями. Олег розповідав Ладі про завал на роботі, а Лада слухала так уважно, як ніхто ще не слухав. Інколи тихенько підвивала, намагаючись підтримати в іронії.
Колись думав, що самому легше, розповідав він їй. Ніхто не муляє, не вкручує. А тепер розумію: самому не легше, самому просто страшно.
Сусіди звикли. Тітка Віра з підїзду приносила ногу від курки.
Гарна у вас собака. Видно, що господарська, люблена.
Час проминав. Олег вже розглядав, чи не зробити Інстаграм Ладі руде золотисте хутро на сонці просто просилось у соцмережі.
А потім настав день Х. Олег із Ладою на звичній лавці в парку. Вона нюхає кущі, він читає меми.
Веста! Веста! кричить жіночий голос.
Олег піднімає голову. Біжить до них жінка в фірмовому тренику, нафарбована так, що борщ можна заварити на тих бровах.
Лада насторожилась, вуха до голови.
Перепрошую, пані, каже Олег. Але це моя собака, не помиляєтесь?
Жінка, руки в боки:
Та що ви вигадуєте! Це моя Веста! Я її шість місяців шукаю! Ви вкрали!
Я? Олег очі витріщив. Вона біля гастроному цілий місяць сиділа, всі бачили. Я підібрав
Бо вона загубилась! Це породиста! Ми спеціально купували, вартує шалених грошей!
Яка породиста? Дворняжка звичайна.
Вона метис! Я плачу по ночах, а ви
Добре, якщо ваша покажіть паспорт, будь-що.
Та він у мене вдома! Але я впізнала, Веста, до мене!
Лада навіть не поворухнулась.
Бачите? Не ваша.
Просто ще сердиться! Ви обікрали!
У мене всі документи, чеки, навіть список іграшок у корзині, відповів Олег.
Жінка почала галасувати на весь парк: Крадуть собаку!
Олег дістає телефон: Будемо вирішувати по закону, викличу поліцію.
Будь ласка! фуркнула у відповідь.
Через тридцять хвилин приїхав дільничний старий знайомий, Сергій Михайлеченко:
Доброго вечора! Які тут у нас пригоди?
Жінка тарабанить:
Вкрал собаку за двадцять тисяч гривень, я її по світу шукала! Клянусь!
А ви? повертається до Олега.
Вона бездомна, підібрав біля магазину, лікував, ось документи, ось чеки.
Михайлеченко все перевіряє: паспорт, довідки. Питає жінку тіло дрібно труситься, дані плутаються.
Виявляється, Веста вже давним-давно не жила у цієї пані, а її господарка ще й памятає, як її забула біля магазину, бо чоловік сказав: З собакою ніхто квартиру не здасть. Коли виженуть з квартири, Весту шкода, але ж кому вона треба, не породиста.
І навіщо ж тепер повертаєте? спитав Олег.
Чоловік мене кинув. Самотньо в квартирі. Хай би знову була.
Михайлеченко підсумував:
За документами собака ваша, Олеже. Ви лікували, ви годину гуляєте, ви фото викладаєте. А обставини, пані, самі собі придумали.
Жінка ще хотіла Ладу погладити.
Олег подивився на неї вуха до голови, під руку ховається.
Бачите? Боїться.
Ну я ж не зі зла Такий у житті розклад.
Розклади люди самі складають, сумно сказав Олег. Ви зробили свій вибір. А тепер нам з Ладою по дорозі.
Коли жінка пішла, Михайлеченко похлопав по плечу:
Молодець, Олеже. Видно, що собака твоя. Та й Ладу явно не згубиш, сама тебе не випустить!
Коли залишилися вдвох, Олег тихцем сказав:
Більше ніхто нас з тобою, дівчинко, не розлучить. Це я тобі обіцяю!
Лада подивилася з такою собачою любовю, що та переплюнула навіть Кохайтеся чорнобриві, та не з москалями.
Пішли додому?
Гавкнула і побігла поруч. А Олег подумав: може, й справді життя складається з обставин, але відповідальність і любов у гривнях не вимірюєш. Головне, що тепер удома пахло не самотністю, а справжньою родиною.
Він налив чай, сів поряд із Ладою на килимі і сказав:
Знаєш, Ладаню, може й на краще все сталося. Тепер точно знаю ми один одному потрібні.
Лада задоволено зітхнула.
