— Він же на мене зовсім не схожий! — вигукнув з екрана герой дешевого серіалу. — Ти що, сліпий? Він твоя копія!
Віктор напружено посміхнувся і глянув на дружину. Адже це вона запропонувала провести вечір за чаєм та серіалом. Якби хтось тоді сказав, що саме через цю «мильну оперу» його сім’я розлетиться на шматки, він би лише розсміявся.
— Я його, між іншим, розумію, — холодно промовив Віктор, не відводячи погляду від телевізора. — Мої сини теж на мене не схожі. Жоден. Усі четверо — твій відбиток. Може, і мені варто зробити тест ДНК?
— Дуже смішно, — скривилася Дарина. — Ще щось придумаєш?
— Я серйозно. Мені все розказали. Я знаю, що діти — не мої.
— Що ти несеш?! Хто тобі це наговорив?!
— Один чоловік. Колега. Він просто подивився на наше фото і запитав: «А ти впевнений, що вони твої?» І знаєш, я раптом зрозумів, що ні. Не схожі. Ані зовні, ані вдачею.
Дарина зблідла. Її серце стиснулося від болю, образи й паніки. Стільки років разом. Стільки років, плече до плеча — лиха, радощі, хвороби, сесії, пологи. А він… Він просто подивився на фото і повірив чужому.
— Ти справді думаєш, що я двадцять років обманювала тебе? Ти думаєш, я змогла б нав’язати тобі чужих дітей?! Ти в здоровому глузді?!
— Та годі вдавати! Ти ж сама бачиш! Вони всі — твої копії! А я для них хто — дядько?
— Хто вона? — раптом запитала Дарина льодяним тоном. — Ця жінка, яка вклала тобі це в голову?
— До чого тут жінка? Це чоловік! Колега! Він сам через це пройшов.
— Звісно. А ти — як хлопчисько. Перший же вітер — і здуло. Розводимося?
— Розводимося, — спокійно сказав він. — Хочу зробити тест. Якщо з’ясується, що жоден з них не мій — крапка. Нехай у графі «батько» стоїть прочерк.
Діти, дізнавшись, що батько сумнівається у їхньому рідстві, перестали з ним розмовляти. Старший, якому виповнилося вісімнадцять, заявив, що більше ніколи не назве його батьком. А молодшому, якому лише п’ять, просто дивився на нього з нерозумінням і питав: «Тату, ти що, образився?»
Сім’я розпадалася. Друзі, родичі, колеги були в шоці. Дарина була в розпачі, Віктор — упертий і глухий до всіх аргументів. А причина? Дівчина на ім’я Оксана, нова на роботі, молода, амбітна, з білосніжною посмішкою і манерами мисливця.
— Не зрозумій неправильно, — шепотіла вона Віктору за кавою. — Просто дивно, що діти не успадкували від тебе нічого. Ані рис, ані характеру. Хоча таке буває…
Спочатку він злився, потім почав сумніватися. А далі — повірив. І ось — суд, аналізи, тести. І чотири висновки: Віктор Коваль — батько. Біологічний.
Оксана плакала, благала пробачення, обіцяла, що це любов. І що не хотіла зла. Віктор одружився з нею через тиждень після розлучення.
Але нового життя не вийшло. На роботі — бойкот. Звільнили швидко. Оксану теж. Друзі відвернулися. Сусіди плювали вслід. А незабаром Оксана зібрала речі й пішла — «не витримала тиску».
Він спробував повернутися. Постукав у знайомі двері.
— Вибач, — сказала Дарина, — ти нам більше не потрібен. У нас усе добре.
І Віктор залишився сам. Без сім’ї. Без друзів. Без дітей, на яких, як виявилося, він був схожий набагато більше, ніж міг уявити.
**Життя вчить: іноді найглухіша людина — це та, що не чує власного серця.**
