Як іноді лихо приходить у дім без стуку. Воно не ламає двері, не попереджає криком. Воно просто входить у твоє життя з яскравим макіяжем, лукавою усмішкою й фразою: «О, а ти зовсім не така, як я уявляла». Так до нас дісталася Оксана — зведена сестра мого чоловіка, мамина улюблениця, через яку я мало не кинула все й не пішла геть.
Того вечора все було звичайним. Вперше за місяць я вчасно звільнилася з роботи, забрала доньку Софійку з садочка, і ми пішли до парку. Тепле повітря, дитячий сміх, приємна втома. Додому повернулися о восьмій. Не встигла я перевдягнутися, як подзвонив Олег.
— Люба, я зараз їду зустрічати Оксану, — сказав він спокійно.
— Оксану? — здивувалася я. — Тої самої, зведеної?
— Так, вона розлучилася. Приїхала назавжди.
Я знала про Оксану лише з оповідей. Десять років тому її батько одружився з мамою Олега — Галиною Михайлівною. З того часу Оксана була майже святою у їхньому домі. Свекруха її боготворила. То зовнішністю припала до серця, то вміла вчасно заплакати. Олежко ніколи особливо про неї не розповідав, я й не лізла. Але коли він повернувся додому опівночі з величезною валізою і стомленою усмішкою, я зрозуміла — наше життя вже не буде колишнім.
Наступного дня ми поїхали знайомитися. Оксана відчинила двері у піжамі, з розмазаною підводкою й натякнутою усмішкою.
— О, привіт! Значить, ти Олегова дружина? Хм… А я думала, ти… ну, неважливо.
Свекруха, сяюча від радості, накрила стіл на половину весілля: соління, курча, пироги. Сиділа поруч із Оксаною і все примовляла, як та стомлена, як їй важко було з чоловіком, і як вона «заслужила почати спочатку». Потім, між іншим, вкинула:
— Люба, може, допоможеш Оксанці з роботою? У вас ж знайомі є.
Так почалася нова глава. Олег метушився, шукав їй вакансії, дзвонив знайомим. Я підбирав варіанти помешкання. Зрештою сусіди зверху здавали «однушку» — умовили їх. Олег навіть із документами допоміг. Усе — заради «бідної дівчинки», якій «не пощастило в житті».
А далі почався справжній жах. Вранці — Оксана. Ввечері — Оксана. Машини в неї нема — вози її, як таксі. Дома не готувала — приходила до нас. Могла з’явитися о дев’ятій вечора, стати посеред кухні й заявити:
— Я не поїла, а сьогодні страшенно втомилася. Ви щось зварили?
Одного разу влаштувала вечірку, музику врубили на всю, сусіди викликали поліцію. Господарі квартири були в лютості, але Оксана якось викрутилася. А свекруха приїхала наступного дня зі скандалом:
— Ви що, не могли за нею подивитися?! Вона ж тільки двадцять чотири, вона ще дитина!
— Вибачте, — не витримала я, — але ми з Олегом не наймалися їй у няньки. Ми їй допомогли. Далі — вона доросла людина.
— Тебе ніхто не питав! — гаркнула свекруха. — Я з сином розмовляю!
Я вийшла з кімнати, але крізь стіну чула крики. Що ми «погано влаштували», що «не допомогли» дівчинці.
Через декілька днів Оксана пішла на лікарняний. Олега послали за продуктами. Мене теж втягнули: «Прибрати, доглянути». Я відмовилася. Чоловік образився. А я згадала, як сама з температурою варила борщ і прибирала — і ніхто до мене не біг.
Потім знову почалися скарги від сусідів, і господарі вимагали, щоб Оксана виїжджала. Роботу вона втратила — на неї теж нарікали. Свекруха приїхала забирати «крихітку» додому, схлипуючи й лаючи всіх довкола. Я дивилася на це й мовчала. Бо знала — якщо скажу хоч слово, вибухну.
Але за кілька тижнів сталося диво: подруга Оксани запросила її до Львова. Свекруха хвилювалася, метушилася. А я ледь не стрибала від радості. Вперше за багато місяців я зітхнула вільно.
Оксана поїхала. І разом із нею пішов той нестерпний хаос. Повернулася тиша. Спокій. І я знову змогла бути собою — дружиною, матір’ю, жінкою. А Оксана нехай тепер влаштовує пекло комусь іншому. Аби не нам.
