Я стану бабусею… Але як змиритися з тим, що вона старша за мого сина на дванадцять років?
Буває, особливо після розлучення з Олегом, мені хочеться зникнути. Втекти кудись далеко — від сусідів, подруг, рідних, навіть від свого віддзеркалення. Сховатися, щоб перепочити, дати втомленому сердю нагоду відновитись.
У такі хвилини я беру книжку, вкриваюся ковдрою, влаштовуюсь на дивані у новій квартирі, яку купила після поділу майна, і просто дихаю свободою. Син заходить рідко — Андрій, мій єдиний, нещодавно відсвяткував двадцять п’ять. В нього робота, друзі, своє життя. Він не обтяжує мене, не вимагає уваги. Я вдячна за це, хоч іноді мені неймовірно самотньо.
Сім місяців тому в сусідню квартиру заселилась Дарина. Жінка з твердим поглядом і ніжною усмішкою, років за тридцять. З першої зустрічі вона мені сподобалась — чемна, щира. Ми швидко зблизились. То вона запрошувала на каву, то я — на чашку чаю.
Виявилось, життя у неї було непростим: два розлучення, викидень, безпліддя. Кожен раз, коли вона згадувала про це, в очах стояли сльози. Але найголовніше — вона мріяла не просто про дитину, а про міцну родину, про чоловіка, який буде поряд і в радості, і в горі.
Я, з висоти свого досвіду, намагалась її переконати. Казала, що не обов’язково шукати любов усього життя — можна знайти просто гарну людину, підходящого як донора, і народити для себе. Головне — дитина. А чоловіки… ну, вони приходять і йдуть. Але Дарина була непохитна. Їй потрібна була не лише материнська, а й подружня любов.
От і на Миколая — на мої іменини — я запросила лише Андрія. Нам треба було спокійно поговорити, адже він щойно розійшовся з дівчиною, з якою жив три роки. Та обрала іншого — заможнішого, старшого, «перспективного». Андрій болів, і я підбирала слова, втішала, нагадувала, що все попереду.
І раптом… у двері подзвонили. На порозі стояла Дарина з розкішним букетом. Ми з Андрієм запросили її зайти, влаштували теплий вечір утрьох. Їли, пили, сміялись. Андрій уперше за довгий час залишився ночувати. Я була щаслива — мій хлопець нарешті посміхався.
Минули тижні. Андрій став частіше навідуватись. Дарина — навпаки, віддалилась. Але виглядала інакше — немов світліша, спокійніша. Коли я запитала, чи не сталося чогось доброго, вона таємничо посміхнулась і сказала: «Можливо. Поки рано казати».
А потім настав день святої Тетяни. Вранці Дарина подзвонила: «Тримайте за мене кулачки. Сьогодні важливий день». Ввечері я побачила, як вона повертається з величезним букетом троянд. Одна. Ні чоловіка, ні супроводу. Мені стало трохи прикро за неї.
За кілька хвилин подзвонили у двері. Я відкрила — і переді мною стояв Андрій. За його спиною — Дарина. Вони соромливо переглянулись, і Андрій, прокашлявшись, вимовив:
— Мамо… вітаю! Ти скоро станеш бабусею.
У мене підкосились ноги. Ця Дарина? Моя подруга-сусідка? Та сама, якій радила не тягнути, народжувати, шукати донора… А виявилось, донором став мій син.
Боже, на що ж я її спонукала… І як тепер прийняти різницю у віці — їй тридцять шість, йому двадцять чотири. Адже я щиро бажала їй щастя. Але не з моїм сином!
Тепер я сижу в тиші й думаю: що робити? З одного боку — онук чи онука. Радість. З іншого — шок і біль. Але ж серце… воно ж теж прагне тепла. Може, вони знайшли своє щастя в цьому дивному, нерівному союзі?
Мабуть, мені доведеться вчитись пробачати. Змирятись. І пам’ятати, що життя не завжди йде за сценарієм. Але якщо в ньому з’являється дитина — значить, воно триває.
