Йшла звичною дорогою до дитячого садка — тієї самої, якою вже роками бігаю за своєю улюбленицею Софійкою. Зазвичай онучка помічала мене першою і мчала з криком: «Ба-а-а-а!» у мої обійми. Але цього разу все було інакше. Я побачила її здалеку: вона зробила крок назустріч, очі засяяли, але вихователька одразу зупинила її, щось тихо шепнула — і Соня, похилившись, повернулася й пішла у куток з іграшками. А мені та сама вихователька пояснила рівним, але співчутливим тоном:
— Вибачте, але мама залишила заяву. Віддавати дівчинку можна лише їй та батькові. Більше нікому.
Я стояла, ніби в землю вросла. Наче по личу вдарили. Як так? Чому? Адже я ж не чужа! Це ж моя онука… Я завжди була поруч — не через вдячність, а з любові.
Моя донька Марічка вийшла заміж п’ять років тому. А через два роки народилася Софійка — наше сонечко. Я не просто допомагала, я буквально вплинула в їхній ритм життя: годувала, гуляла, колихала, читала казки, відводила до садка і забирала. Особливо коли Марічка з чоловіком потонули у роботі. Зять часто затримувався до ночі, Марічка приходила під вечір — у групі залишалася лише Софійка та один хлопчик, чиї бабуся й дідусь живуть у іншому місті. А я — поруч! Завжди була!
Але вся ця біль і образа спалахнули через, здавалося б, звичайну розмову за суботньою кавою. Я принесла пампушки, Софійці — нову ляльку, і помітила, що у Марічки змінилася хода й округлився животик. Підозри підтвердилися — вона чекала другу дитину. І я, як мати, не змогла мовчати:
— Марічко, ти що, справді вирішила ще одного народити за ваших-то фінансів?
Вона спокійно відповіла:
— Так. Ми хочемо. Вважаємо, що пора. Різниця між дітьми буде якраз підходяща.
І тут почалося. Я не втрималася: нагадала, що квартира в іпотеці, що на роботі ледве дихають, аби начальство не звільнило, що живуть з труднощами від зарплати до зарплати. Я відверто сказала, що не уявляю, як впораюся з двома онуками на руках.
Марічка спалахнула. Зять мовчки вийшов із кімнати, не бажаючи втручатися, а вона — вилила все:
— Ми тебе ніколи ні про що не просили! Ти сама бігаєш, сама пропонуєш допомогу, а тепер ще й у претензії? Дякую, мам, але далі ми впораємося без тебе.
І справляються. Але якою ціною? Софійка — дитина чутлива, сором’язлива, тиха. У садку їй важко: то іграшку відберуть, то в гру не візьмуть, то штовхнуть. А тепер, коли її не забирають після сну, а залишають до останнього, їй доводиться годинами сидіти у черговій групі, де малята навпереміш із старшими. Галас, крики, хаос. А вона — тягнеться до виховательки, чекає, поки за нею прийдуть. А я — не можу. Мені заборонили.
Я принижено дзвонила Марічці, боронила: «Ну годі! Ну посварилися, ну спалахнули… Хто в родині не свариться?» А вона — холодна:
— Нехай сидить у садку до семи, вихователі за це гроші отримують. Може, навчиться спілкуватися, а то зовсім забита росте. Все до тебе та до тебе…
А я ж знаю: Софійка щоранку зі сльозами чіпляється за мамину руку, а ввечері, дивлячись у вікно, все шукає очима знайомий силует — мене. А я стою на відстані, ніби чужа. І серце стискається від болю й безсилля.
Ось так, одне необережне слово — і ти більше не бабуся. Просто жінка, яка колись читала казки, заплітала косички й цілувала у лобик. А тепер — позбавлена права бути поруч. Мовчазність — справді золото. Краще б я його зберігала…
