Як свекруха воювала за сина зі мною… і навіть з рідним онуком
Матір мого чоловіка звуть Оксана Михайлівна. Від першого погляду вона здалася мені жінкою з характером — і я не помилилася. Ця жінка з самого початку сприймала мене не як невістку, а як окупантку, суперницю, яка відібрала в неї єдиного улюбленого синочка. Я думала, що це пройде, що це просто ревнощі — доросла, змучена самотністю мати хвилюється, що тепер її місце в сердці сина зайняте. Але я навіть уявити не могла, що одного разу вона почне боротися за увагу сина не тільки зі мною… але й з власним онуком.
Після знайомства наших батьків моя мама сказала мені тихо, майже пошепки, з тривогою в голосі:
— Поїдете кудись подалі, і тоді, може, житимете спокійно. Поки вона поруч — миру у вас не буде.
На жаль, вона мала рацію.
Ми жили в квартирі, яку чоловік — Вітя — успадкував від бабусі. А квартира ця була всього за десять хвилин ходьби від дому свекрухи. Тож вона буквально жила з нами. Могла з’явитися о сьомій ранку в суботу — «спекла пиріжки, треба ж частувати сина». Могла заскочити опівночі — «щось у серці кольнуло, стало тривожно». Бувало, йшла з роботи — а вона вже сидить на лавоці біля під’їзду, чекає, щоб пройти з нами до дверей.
Я довго терпіла. Заплющувала очі, стискала зуби, посміхалася, як навчили. Але одного разу сказала Віті:
— Коханий, так далі не можна. Мені важко, у нас немає ні особистого простору, ні спокою. Поговори з нею.
Він поговорив. Я зрозуміла це наступного дня, коли пролунав дзвінок — у трубці ридання і фраза, яку я запам’ятаю назавжди:
— Безсовісна! Хочеш відібрати в матері сина!
Після цього Оксана Михайлівна змінила тактику. Більше вона не ходила до нас без запрошення — тепер вона кликала Вітю до себе. Постійно. То тиск, то серце, то просто сумно. Або пекла пиріг «його улюблений» — ну як відмовити? Чоловік ішов до неї з почуттям провини, повертався через годину, а то й пізніше.
Моя мама казала, що тут два виходи — або розлучення, або терпіти. Я вибрала терпіти. Заплющила очі, стала наче невидимою. Поки не завагітніла.
І тут Вітя ніби прокинувся. Турбота, участь, ласка — він був ідеальним чоловіком. Але чим щасливішою була я, тим похмурішою ставала свекруха. І я почала відчувати — вона ревнує не тільки до мене, а й… до дитини.
У день виписки з пологового Вітя ледь не запізнився. Його мама подзвонила рано вранці в паніці — їй «погано», «забилось серце», «я, мабуть, помираю». Замість лікаря вона викликала сина. Він помчав до неї, викликав «швидку», а ті лише пожали плечима: тиск трохи підскочив, але в цілому все в нормі. Він примчав до пологового останнім, винним і збентеженим. Я тоді вже все зрозуміла.
Коли ми привезли малюка додому, свекруха приїхала — подивитися на онука. Але вся її увага була не на дитині. Вона ходила по квартирі, скаржилася на самотність, повторювала, як їй важко, і вимагала, щоб Вітя «частіше навідував маму, а не сидів тут замкненим». Навіть її рідна сестра не витримала і сказала:
— Оксан, ну ти зовсім, чи що? Ти розумієш, що тут немовля? Тут свято. А ти що робиш?
Це був лише початок. Як тільки намічався день народження, свято чи поїздка — у Оксани Михайлівни траплялася чергова «катастрофа». І якби лише капризи — вона влаштовувала справжні вистави. Дзвонила з фальшивими сльозами, тиснула на жалість, влаштовувала істерики, маніпулювала.
Коли мене звільнили через скорочення, я залишилася з малюком вдома. Вітя почав працювати за двох, виходив рано, повертався пізно. Єдина можливість для нього провести час із сином — це вихідні. Але навіть ці два дні свекруха нам не давала. То терміново «полагодити кран», то «винести шафу», то просто «прийти й посидіти».
Я не витримала. Подзвонила їй сама. Спокійно, рішуче сказала:
— Оксано Михайлівно, зараз у Віті лише два дні на тиждень, щоб побути з дитиною. Він вас обов’язково навідає, але пізніше. Дайте йому можливість бути батьком.
І знаєте, що вона відповіла?
— У нього все життя попереду, щоб бути батьком. А мати в нього — одна. І не факт, що цей малюк взагалі буде останнім…
У той момент я зрозуміла все остаточно. Для неї ніхто — ні онук, ні невістка, ні навіть почуття власного сина — не мають значення. Є тільки вона.
Потім була кульмінація. День народження дитини. Оксана Михайлівна покликала Вітю «полагодити кран». У цей день. Коли він відмовився, влаштувала сцену — з криками, погрозами та демонстративним «нападом». Це стало останньою краплею.
Вітя вперше не стримався. Він сказав:
— Мамо, в мене є сім’я. І я не дозволю тобі її зруйнувати. Я люблю тебе, але більше не збираюся кидатися на перший поклик.
Вона звинуватила мене. ЗвичайноВона відвернулася і пішла, а в нашому будинку нарешті запанувала тиша, ніби після довгої бурі.
