Колись я вірила, що родина — це опора. Що близькі не зрадять, не принизять, не зневажать. Та життя виявилося жорсткішим за будь-які страхи. Свекруха та її донька не просто зруйнували наш спокій — вони вкрали у моїх дітей шанс на щасливе майбутнє. І зробили це за повної згоди мого чоловіка.
Коли ще у Тараса була добра робота, він невпинно годував свою «кохану» матір і сестричку:
— Мамо, у нас борги за комуналку…
— Сину, грошей на їжу немає…
— Тарасе, не можу заправити авто…
— Нам з Олесею в театр, купи квитки…
Він біг до них, як вірний пес, завжди з грішми, з турботою, з винуватою посмішкою. Я спершу мовчала. Потім намагалася говорити. А згодом — втомилася. Особливо після того, як мене вдруге відправили у декрет, а його… звільнили.
Змість того щоб хоча б-як рухатись, шукати роботу — хай і не таку високооплачувану — Тарас днями лежав на дивані, скаржився на «несправедливість» і відмовлявся навіть думати про тимчасовий заробіток. Мовляв, його кваліфікація занадто «висока» для таких пропозицій.
Мені довелося вийти на роботу раніше часу. Дітей залишила на чоловіка. Минув тиждень. Лише я почала входити у ритм, як розпочалися дзвінки. Але вже не йому, а мені. Свекруха та її донька знайшли «новий адрес для грошей».
Я не витримала. Сказала, якщо їм так треба — хай ідуть працювати. Шия, на якій вони завжди так зручно сиділи, втомилася. Звісно ж, вони нажалились Тарасу. А він… замість підтримати мене, впустив їх у наш дім.
Так, просто так. Прийшла з роботи — а вдома свекруха та її донька із валізами. Власну квартиру вони здали — заради «прибутку», як висловилася мамаша. А жити, бачте, будуть у нас. Утрьох. На мою зарплату. Мою думку, звісно, ніхто не питав.
Заходжу, навіть чоботи не встигла зняти, а вже чую:
— О, прийшла! Ну, а де вечеря?
Тарас бере у мене пальто, каже:
— Люба, тільки не сердься. У мами з Олесею важкий період, вони ненадовго. Ми ж не можемо їх кинути, правда?
Та де там ненадовго. Проходжу на кухню — а там жах. Діти у шоколаді, кругом бруд, порожні каструлі, гора брудної посуду. Одній дитині рік — а їй дали цілу плитку шоколаду, і навіть рук не витерли. У мене все всередині закипіло.
Під мою гарячу руку потрапили всі. Підсумок? Свекруха чистить картоплю, її донька миє посуд. Раз вирішили жити зі мною — ласкаво просимо до обов’язків. Я — не прислуга і не кухарка. Нехай відпрацьовують дах над головою.
Але час минав, а ці «гості» й не думали їхати. Гроші з оренди своєї квартири вони прокрадали за тиждень, а потім починали випрошувати в мене. Лише я відмовляла — і все, починалися істерики, сварки, докори. Мир у домі зник.
На мої іменини Олеся навіть не пошкодувала сказати «з днем народження», а свекруха буркнула щось для порядку. Ми поїхали до моїх батьків. Там мене чекали теплі слова, турбота, в’язаний светр від мами — і… лотерейний квиток.
Так, звичайний квиточок, як у дитинстві. Я обожнювала лотереї. Сіла з донечкою на коліна, включила ефір, почала закреслювати цифри. І раптом — виграш. Справжній! Кричимо, радіємо. Чоловік у шоці, а свекруха:
— Гм, рано радієте. Напевно, помилилися!
Я все перевірила — ні, виграли. Не величезний статок, але цього вистачило б і на престижну школу для старшої, і на приватний садочок для молодшої. Я не спала півночі, уявляючи, як зміниться наше життя. Як діти отримають те, що я сама не могла їм дати.
Але вранці… у квартирі було якось тихо. Надто тихо. Пройшлася по кімнатах — ні свекрухи, ні її доньки. Частина речей зникла. Нема документів чоловіка. Нема… лотерейного квитка.
Я зрозуміла. Вони втекли. Забрали виграш. Вкрали.
Минуло кілька років. Я живу з дітьми. Без чоловіка. Чую, що Тарас все програв, проп’є, проїв на відпочинках. Свекруха — у клініці, лікується від алкоголізму. Олеся народила дітину з важким діагнозом. Тарасу поставили жахливий висновок — печінка розвалюється.
А я — у своїй хаті. З донечками. Зі світлом у серці. Без зради.
Іноді думаю: може, і на краще, що все так вийшло. Вони вкрали гроші. Але не зламали мене. Не відібрали найголовнішого — гідності, сили й любові до своїх дітей.
