**«Як свекруха перетворила вихідні на каторгу»**
«Ми вам не наймані робітники!» так би я відповіла, якби мала сміливість. Але рік тому я й уявити не могла, що мої довгоочікувані вихідні перетворяться на важку працю, після якої болять кістки, а сльози самі навертаються Та сьогодні це реальність. І винна в усьому моя свекруха, рішуча Галина Коваль, яка вирішила: раз ми з чоловіком Марком живемо у хрущовці й не маємо свого городу, значить, проблем у нас немає, а вільного часу повно. Отже, нас можна «зайняти» на власний розсуд.
Ми з Марком одружені вже рік. Весілля було скромним грошей бракувало, адже в нашому місті кожна гривня на рахунку. Мої батьки допомогли нам із старою квартирою. Звісно, вона потребувала ремонту, тому ми поступово її облаштовували: то кран полагодимо, то шпалери переклеїмо, то кухонну підлогу замінимо. Грошей завжди нестача, а часу ще більше.
А ось батьки Марка живуть у селі: великий двір, кури, качки, коза й навіть дві корови. Вони самі обрали це життя, самі ним пишаються. Ми це поважаємо, але для нас таке не варіант.
Однак Галина думала інакше. Як тільки дізналася, що ми «сидимо в теплі без клопотів», відразу почала нас кликати. Спочатку «у гості». Але незабаром кожні вихідні супроводжувалися чіткими вказівками: «Приїжджайте й допомагайте!» Не «відпочити» чи «провести час разом» ні, лише робота. Ледь переступали поріг нам у руки давали граблі, мотику або відро. «Посміхніться й вперед!»
Спершу я думала: ну добре, допоможемо кілька разів, покажімо, що ми родина. Марко намагався стримувати матір: «У нас ремонт, немає часу, важка робота». Але впертість Галини не мала меж. «Ви в місті живете, як пани! А тут усе на мені!» Втома нас для неї не була аргументом. «Що ви можете робити у своїй крихітній хатці? Ми вас виростили тепер повертайте борг!»
Чесно кажучи, я хотіла бути гарною невісткою. Не починати конфліктів. Але одного разу вона сунула мені відро з водою: «Поки я варю борщ, ти вимиєш усю підлогу аж до комори й назад. А Марко нехай стругає дошки курник треба лагодити». Я спробувала відмовитися ввічливо, сказала, що втомлена після робочого тижня. Але вона навіть не слухала. Ніби я наймана працівниця, яка сміє відмовлятися.
У неділю ввечері боліло все тіло. У понеділок я проспала на роботу. Шеф був у шоці я ж ніколи не хворіла. Вимушена була брехати, що погано себе почуваю. І все це після «відпочинку» у свекрухи. Жодної радості, жодної подяки лише злість і розчарування.
Найгірше, що ми з Марком не раз пояснювали: у нас свої обовязки, ми втомлені, квартира будмайданчик! Але Галина дзвонила щодня: «Коли ви вже приїдете? Город сам себе не перекопає!» Коли ми відповідали, що не можемо, лунало: «Що ви там ремонтуєте, що й за місяці не встигаєте? Можете, палац будуєте?»
Її нахабство шокувало. Особливо коли вона прямо сказала: «Я на тебе розраховувала. Ти ж жінка. Повинна вміти доїти корів і садити картоплю це тобі в житті знадобиться». Я мовчала, але всередині кипіла. Я ніколи не хотіла жити в селі. Мені не треба доїти корів чи розкидати гній.
Марко мене підтримав. Його так само дратували її вимоги. Колись він із задоволенням їздив до батьків тепер лише з почуття обовязку. Дзвінки він часто ігнорував, бо в них лунали лише докори. Я кожен раз шукала вигадки, щоб не їхати знову.
Зрештою я подзвонила мамі й розповіла все. І вона мене зрозуміла. Сказала: допомога має бути добровільною. Що молодій сімї не можна ставати безкоштовною робочою силою. І якщо ми зараз дамо себе використовувати буде лише гірше.
Я так втомилася. Від подвійного життя робота в місті та ремонт у домі, а там село й непотрібна праця. Я просто хочу виспатися. Провести вихідні з книжкою чи фільмом, а не з лопатою й брудом.
Марко серйозно запропонував поставити ультиматум: або Галина припиняє нас «терроризувати», або ми припиняємо спілкування. Звучить жорстко? Можливо. Але у нас своє життя, мрії, цілі. Ми не підписували контракт на вічну працю.
А якщо хтось скаже: «Це ж нормально», «Батькам треба допомагати» я не заперечу. Але допомога це коли тебе просять, а не наказують. Коли твою працю цінують, а не маніпулюють тобою. Коли у тебе є вибір, а не просто список завдань.
Можливо, зима зупинить запал свекрухи. А я нарешті зможу перевести подих. І нагадати собі, що вихідні створені для відпочинку, а не примусової праці.
Врешті я зрозуміла: обовязки не варто виконувати лише через почуття провини, а любов не можна вибороти працею. Деякі межі треба проводити самому інакше їх проведуть за тебе.
