«Як тіткамама перетворює вихідні на каторгу»
«Ми не ваші робітники!» так гучно крикнув я, коли тіткамама Ганна Петрівна знову розкладала наші «вільні» дні у плані безжальної праці.
Якби ще рік тому хтось сказав, що наші довгоочікувані, рідкісні вихідні перетворяться на нескінченне мучення, коли кожен м’яз болить, а сльози підступають до очей, я б позаїв. Тепер це реальність. Винна моя тіткамама Ганна, рішуча жінка з села Сторожинець, яка вирішила: бо ми з Михайлом живемо у висотці на вулиці Хрещатик, не маємо власного саду, у нас зайвий час можна його «використати» за будьякою потребою.
Михайло і я одружені лише рік. Ми провели скромну весільну церемонію в Києві грошей було мало, і в нашій мікросфері кожна гривня важила. Батьки допомогли нам орендувати стару «хрущу» в центрі, де стіни тріскали, а підлоги скрипіли. Ми вирішили ремонт не все одразу, а по кроках: заміна крана в кухні, нові шпалери в кімнаті, підлога в ванній. Грошей часто не вистачало, а часу ще менше.
Тим часом у батьків Михайла Тараса і Олени був будинок у селі, неподалік від Київської області, з великим садом, куріп’ячим двором, качками, козою і навіть двома коровами. Вони жили в передмісті, де багато людей ще тримають землю, як у радянські часи. Це їхнє особисте проєкт, їхня гордість. Ми їх поважали, та справжньо нам це не потрібно.
Ганна Петрівна бачила це інакше. Дізнавшись, що «ми сидимо в теплі, без саду і без обовязків», вона миттєво почала запрошувати нас. Спочатку «завітайте в гості». Швидко перетворилося в «приїжджайте кожну суботу й неділю і допомагайте». Не «відпочити», а «працювати». Щойно ми переступили поріг, вона кидала нам в руки віник, лопату чи відро і вимагала: «Тільки працюйте!»
Спочатку я думала: добре, декілька разів допоможемо, покажемо, що ми частина родини. Михайло намагався затримати її: «У нас ремонт, мало часу, робота в офісі». Але Ганна Петрівна була незламна: «Ви живете, як королі в місті! У мене вся праця на одних плечах!» Витримка та втома не її справа. «Що ви робите у вашій крихітній квартирці? Ми вас виховали тепер ви маєте віддавати!»
Я намагалася бути доброю невісткою, не піднімати конфлікт. На одному візиті вона підкинула мені відро з водою і ганчірку: «Поки я варю борщ, ти мий весь підлогу до сараю і назад. А Михайло повинен обробити дошки, а курники треба полагодити». Я спробувала ввічливо відмовитися, сказавши, що втомилася після тижня. Вона не слухала. Відчувала себе, ніби я оплачений робітник, який сміє відмовитися.
У неділю ввечері кожен м’яз болів. У понеділок я пропустила роботу. Шеф був шокований: я ніколи не хворіла, а раптом лежала в ліжку. Я брехала, що почуваюся погано, і все це після «відпочинкових» вихідних у тіткимами. Ніякої радості, жодної вдячності лише гнів і розчарування.
Найгірше ми кілька разів пояснювали, що маємо власні обовязки, втомлені, квартира в ремонті! А Ганна Петрівна щодня дзвонить: «Коли ви нарешті прийдете? Сад сам собою не вспахується!» Коли ми казали, що зараз неможливо, вона відповідала: «Що ви так довго будуєте? Ви ж будуватимете замок?»
Її нахабство вразило мене. Особливо, коли вона відверто сказала: «Я розраховувала на тебе. Ти ж жінка ти повинна вчитися доїти корів і саджати овочі, це тебе підвищить». Я мовчки клокотала в собі. Я ніколи не хотіла жити в селі, не хотіла доїти корів чи копати купи гною.
Михайло став на мій бік. Він теж був втомлений від її вимог. Раніше він з радістю їхав до батьків, а тепер лише з обовязку. Він часто ігнорував дзвінки, бо вони лише з новими скаргами. Я щодня шукала виправдання, щоб не їхати знову.
Одного разу я подзвонила мамі, розповіла все. Вона зрозуміла: допомога має бути добровільною, її не можна перетворювати на безкоштовну робочу силу для молодої сімї. Якщо будемо підкорятись лише погіршимо ситуацію.
Я втомилася від подвійного життя офіс у Києві, ремонт у квартирі, і сільська праця на селі. Хочу просто поспати, провести вихідні з книжкою чи фільмом, а не з лопатою і ґрунтом.
Михайло сказав серйозно: треба поставити ультиматив: чи Ганна Петрівна припинить наші «технічні» вихідні, чи ми розірвемо контакти. Це жорстко, можливо, але у нас є свої мрії, свої цілі. Ми не готові стати постійними слугами.
Якщо хтось скаже: «Таке звично», «Батькам треба допомагати» я не сперечатимуся. Але допомога це запит, а не наказ. Це вдячність, а не маніпуляція. Є вибір, а не примусові завдання.
Можливо, зима принесе спокій до Ганни Петрівни. А я, нарешті, зможу вдихнути повітря, згадати, що вихідні для відпочинку, а не для примусової служби.
В кінці я зрозуміла: обовязки не варто виконувати лише зі страху, а кохання не можна вимушено доводити працею. Межі треба встановлювати самій інакше їх встановлять інші.
