Мене звати Соломія. Мені двадцять дев’ять років, і вже три роки я одружена з Дмитром. У нас із чоловіком міцна, щаслива родина: ми виховуємо донечку Оленку і намагаємося жити мирно. Та ось спокій нам відбирає єдина людина, яка мала б бути рідною — свекруха. Але ж яка вона рідна? Вона всіма силами намагається зруйнувати наш шлюб і повернути сина назад, під мамине крило.
Все почалося ще п’ять років тому, коли ми із Дмитром тільки познайомилися. Були тоді студентами. Я відразу ж познайомила його зі своїми батьками — у нас у родині завжди тепло й щиро. А він… тягнув. Минув рік, перш ніж він наважився запросити мене до себе. І як тільки я переступила поріг його хати, зрозуміла — мене тут не чекали.
Мати Дмитра, Наталія Петрівна, зустріла мене кам’яним поглядом і фальшивою посмішкою. Я спершу думала, що це просто перше враження, але згодом зрозуміла — її неприязнь до мене була глибокою і справжньою. Вона мене не прийняла. Ані як кохану сина, ані як жінку, ані просто як людину.
Коли ми із Дмитром вирішили жити разів і зняли квартиру, Наталія Петрівна влаштувала цілий спектакль. Кричала, що її син “ще дитина”, що без неї він не впорається, що це я псую його, змушую рватися у доросле життя. Дмитро, на той час уже двадцятитрирічний чоловік, у її очах лишався п’ятирічним хлопчиком, який сам нічого не може. Але ми таки переїхали.
І тоді почався пекельний колообіг.
Щодня ми отримували повідомлення: як годувати Дмитра, що готувати, як прання його речей, які апельсини купувати й обов’язково їх очищати заздалегідь — бо ж він, мовляв, не вміє! Коли я стримано відповіла, що її син прекрасно справляється сам, вона образилася. Потім влаштувала істерику через те, що Дмитро прийшов до неї у светрі — «Ти що, не бачиш, як холодно? Усі в куртках, а він роздягнений!» Хоча на вулиці було п’ятнадцять градусів тепла, і ніхто не ходив у верхньому одязі.
Коли ми оголосили про заручини, почалося найжахливіше. Свекруха… Господи прости, стала запрошувати до себе дівчат — дочок подруг, сусідок, співробітниць. І прямо при Дмитрі казала: «Ось, це тобі гідна дружина!» Він у лютості перестав з нею взагалі спілкуватися. Та Наталія Петрівна не заспокоїлася.
Вона почала приходити до нас. Без попередження. З претензіями. Кожен її візит закінчувався докорами: «Ти під шафою пил не витерла!», «Твій борщ — як у їдальні!», «Ти запустила Дмитра!» Я намагалася не реагувати. До певної межі.
Та все вибухнуло за тиждень до весілля. Вона влаштувала скандал через мою сукню. Сказала, що я обрала «гандж, а не наряд». Меню в ресторані, на її думку, було «соромом на рід». Звинуватила мене в тому, що я «ганьблю їх перед людьми». Я не витримала. Випхнула її за двері.
За годину Дмитро отримав дзвінок: «Мені погано! У мене інфаркт!» Він одразу ж поїхав. Та коли приїхав, побачив абсолютно здорову матір із рум’янцем на щоках. Усе було брехнею. Обманом. Маніпуляцією.
На весілля вона не прийшла.
Після весілля, коли народилася Оленка, вона жодного разу не відвідала нас. Не принесла ані пелюшки, ані іграшки. Навіть не подзвонила. У відповідь на запрошення побачити онуку, вона лише бурчала: «Це не моя онука. Ти її нагуляла».
Дмитро роздирався між матір’ю та родиною. Я бачила, як йому важко. Але він завжди обирав нас. Він поставив межу. І з тих пір мати її не переступала.
Я не спілкуюся із цією жінкою. Мені нема за що просити вибачення. Я не дозволю руйнувати свою родину. Не дозволю топтати свою доньку, свого чоловіка і своє життя лише тому, що якась жінка не змогла змиритися з тим, що її син виріс і обрав собі дружину не на її смак.
Я втомилася. Дуже втомилася. І іноді мені хочеться просто заплющити очі його уявити, як було б добре, якби в мене була звичайна свекруха. Та, що приходить із пирогами. Яка не лізе в ліжко. Не командує, як виховувати дитину. Яка обіймає й каже: «Ти молодець». Але це — не моя реальність.
Моя свекруха — це жінка, яка досі мріє, що її син повернеться додому. До неї. Без мене.
Але знаєте що? Цього ніколи не станеться. Бо він обрав мене. І я пишаюся, що він не зламався під тиском.
А я? Я просто хочу жити. І виховувати доньку. І бути дружиною, а не «суперницею» із його матір’ю.
От тільки ця втома ніяк не відступає…
