Буває, здається, що любов дітей до матері — це щось нерухоме, міцне, як криця. Але настає день, і ця криця тріскається — під вагою обставин, користі та холодного байдужого ставлення. Саме так сталося в родині Оксани та Андрія, де все почалося з хвороби, а закінчилося зрадою та болем.
Коли Ганні Іванівні — їхній літній матері — стало погано через інсульт, першими, до кого звернулися по допомогу, були її діти. Старша дочка Оксана, незважаючи на стабільну роботу і дорослу доньку, одразу відмовилася брати матір до себе. Мовляв, у неї однокімнатна квартира, немає умов, немає часу, та й вона сама «не тягне такої відповідальності».
Тоді Андрій, молодший син, не роздумуючи, забрав матір у свою двокімнатну квартиру у Вінниці. Його дружина — Наталка — не заперечувала, навпаки, намагалася допомогти. Спочатку було важко: Ганна Іванівна лежала, не могла говорити, потребувала постійного догляду. Андрій запропонував сестрі розділити витрати на сидінку, але Оксана категорично відмовилася — у неї іпотека, кредити, донька в університеті.
— Вибач, Андрію, але я справді не можу, — лише й сказала вона.
На допомогу прийшла Наталка. Вона звільнилася з роботи та взяла на себе турботу про свекруху. Мила, годувала з ложечки, робила уколы, міняла білизну. Завдяки піклуванню та терпінню Ганна Іванівна поступово оговталася. Вона знову почала говорити, рухатися, навіть трохи допомагати по господарству. І коли настав день, коли можна було б подумати про повернення додому — вона сама попросила:
— Сину, я хочу залишитися у вас. Тут мені спокійно, і онуки поряд, і ти з Наталкою — як рідні.
Андрій із дружиною переглянулися й погодилися. Пустуюча квартира Ганни Іванівни в центрі залишилася недоторканою — вона сама не наполягала на її продажі. Усе було б добре… доки Андрій випадково не почув розмови матері по телефону з Оксаною.
— Доню, я все вирішила. Продам свою квартиру, погашу залишок по твоїй іпотеці. Ти й Софійка заслужили спокій. А потім, може, ще й на невелику дачу залишиться — для тебе й онуки.
Ці слова різанули Андрія, як ніж. Він не міг повірити своїм вухам. Та, що три роки не піклувалася про матір, отримає все? А він? Його родина? Де справедливість?
— Мамо, ти ж знаєш, скільки ми вклали в твоє одужання? Скільки безсонних ночей провела Наталка? А ти збираєшся віддати все сестрі, яка навіть сидінку не оплатила? — запитав він у неї ввечері.
Але Ганна Іванівна лише зітхнула:
— Андрію, в Оксани більше труднощів, а ви з Наталкою впораєтесь, ви в мене сильні…
Ці слова добили Андрія. Тієї ж ночі, не втримавшись, він мовчки зібрав речі матері та відвіз їх до Оксани. Просто поставив валізи біля дверей, подзвонив і поїхав.
— Хочеш ділити майно — діли й обов’язки, — коротко написав він сестрі.
Наступного ранку Наталка довго плакала. Але, на відміну від чоловіка, вона не злилася. Просто їй було боляче: три роки життя, три роки душевних і фізичних зусиль — і все це в обмін на байдужість і зраду.
Андрій не заперечує: можливо, він вчинив різко. Але якщо справедливості немає в серці матері, може, вона знайде її в очах доньки? Він задається питанням — чи мусив син завжди бути сильним і терплячим, якщо його щирі вчинки не цінують?
Буває, діти люблять по-спАле іноді навіть сама чиста любов розбивається об холодні стіни егоїзму.
