— Ну й де вони? — Оксана тривожно зазирнула на кухню, потім у вітальню. Пустка. У хаті панувала тиша — така непривична й тривожна.
Зранку все було нестерпним. Мати — сувора, наполеглива, з важким поглядом і безкінечним переліком нарікань. Чоловік — замкнений, дратівливий, глухий до будь-яких прохань. Жити разом із матір’ю вони погодилися «на тиждень». Минув тиждень. Вже третій.
— Мамо! Іване! — гукнула вона голосніше. Відповіді не було. Серце стиснулося.
Вона накинула светр і побігла до гаражу. Там зазвичай ховався її чоловік — реставрував старий меблі, задихаючись від побуту. Двері були привідчинені, і звідти лунали голоси.
— Якщо правильно обробити поверхню, лак ляже рівно, — говорила мати. Голос у неї був м’який, майже ніжний.
— Я зазвичай розбавляю перший шар, — відповідав Іван. — Тоді дерево краще вбирає.
Оксана завмерла на порозі, наче боялася порушити крихку гармонію. Перед нею — майже неймовірне: її вічно сперечальні мати й чоловік сиділи за столом і разом реставрували стару раму від дзеркала. У матері на колінах — фартух із плямами лаку, у Івана — пензель, у руках — наждачний папір.
— Оце так зміни, — прошепотіла Оксана й тихо сіла в кутку, спостерігаючи.
Кілька тижнів тому вона наполігла: мати має переїхати. У санаторії, де та жила після смерті батька, почався ремонт. Обіцяли тимчасово переселити. Але мати категорично заявила: «Краще до доньки. І допоможу, і не навантажу».
Іван не схвилювався. Він і раніше не приховував: з тещею у нього непрості стосунки. Занадто різні. Вона — жорстка, вимоглива, з непримиренними поглядами. Він — спокійний, але злопам’ятний.
З першого дня почалися дрібні сутички: то виделки не туди поклав, то сорочки не так прасував, то занадто голосно хлопнув дверима. Ввечері Оксана слухала їхні мовчазні образу. Двоє сильних, наполегливих, звиклих бути головними — під одним дахом.
Вона боялася: шлюб не витримає.
Але тепер — ці двоє сидять за одним столом. Мати, виявляється, всю молодість працювала на меблевій фабриці. А Іван — реставратор-самоучка, який завжди мріяв зустріти професіонала.
— У вас рука вірна, — сказав він. — Не кожен майстер так може.
— А ти обдарований, — відповіла мати. — У тебе відчуття матеріалу.
Потім вони разом варили чай, дістали зі старого ящика банку варення, й Оксана не витримала:
— Ви підмінили мою матір?
Мати хмикнула:
— Просто раніше не про що було говорити. А тепер от — спільна справа знайшлася. Я ж думала, він безнадійний. А він от як меблі робить!
Іван засміявся:
— А я думав, ви мене терпіти не можете.
— Терпіти не можу дурість. А ти, виявляється, не дурний.
Оксана мовчки дивилася на них. А потім усміхнулася.
Коли вночі вони повернулися додому, вона почула, як Іван прошепотів:
— Дякую, що мати з нами. Не сподівався, що ми знайдемо спільну мову.
А зранку мати сказала:
— Я все вирішила. У санаторій не повертатимусь. Залишуся тут. Допоможу вам майстерню відкрити.
Оксана не стала сперечатися. Коли двоє людей, яким було важко просто дивитися одне на одного, починають розуміти, цінувати й допомагати — це не катастрофа. Це диво.
І, можливо, у цьому домі знову стане спокійно. Навіть тепло.
